Стоп-кадр у Шевченковому краї
Спомин про земляка, Юрія Іллєнка, який народився 9 травня 1936 року в Черкасах. >>
Сьогодні вкотре, як і вчора, як і кілька днів тому, розвідка повідомила про підготовку Росії до повномасштабного вторгнення на територію України. Перед цим про це ж писали і в польській пресі, а ще перед цим говорили військові аналітики зі Сполучених Штатів, а ще перед тим… Одним словом, ми живемо в передчутті війни!
Для багатьох українців це стало звичним, якщо до такого взагалі можна звикнути, адже ми чуємо про це вже третій рік поспіль. Водночас багато хто стверджує, що Росія не спроможна зараз розпочати справжню війну, бо не ті вже фінансові й людські ресурси, надто б’ють по економіці санкції і так далі й таке подібне. Але передчуття не зникає.
Хоча для мене акценти значно зміщені, адже постійно ставиш собі запитання: чи готовий ти знову повернутися туди? Ти запевняєш себе й інших, що обов’язково підеш, адже потрібно захищати свою Батьківщину, що агресора потрібно зупинити там, на Донбасі, аби він не прийшов до Києва, Луцька, Львова, либонь, так і зробиш. Але є інший голос, який тобі постійно говорить – а з якого дива воно тобі знову потрібно, адже ти там нікому не потрібен?!
Мабуть, трішки не так. Ти потрібен – як мовчазний виконувач поставлених задач, подекуди настільки безглуздих, що нормальна людина не може це витримати. Як німий, спостерігати за смердючим брудом, яким переповнене наше військо, і не сміти нікому сказати. Бо, зрештою, у тому немає жодного сенсу, адже скрізь однаково.
Відчувати, що держава лише на словах підносить своїх захисників мало не до небес, а насправді, коли за нею ніхто не спостерігає, чхати вона на воїнів хотіла. Хоча за все це вона намагається якось відкупитися: високими, як на загальноукраїнський масштаб зарплатами, багатими обіцянками пільг, забезпеченням житлом тощо. Але це не вирішує головного!
На превеликий жаль, окрім високомовних пафосних слів простий солдат там, в окопах лугандонії, не відчуває, що саме завдяки йому в Україні панує мир і всі ми спокійно можемо спати в своїх теплих постелях. І либонь, що не скоро ще відчує.
Як би мені хотілося в цьому помилятися!
Спомин про земляка, Юрія Іллєнка, який народився 9 травня 1936 року в Черкасах. >>
Продаємо голос владам, делегуємо питання
Компетенція і досвід — вимагають виконання >>
Санкції на Богдана мені не зміг обґрунтувати чи пояснити реальними фактами жоден юрист та депутат. >>
Коли наш воїн, наш звитяжний лицар Микола Андрійчук відходить у вічність, сама українська земля, в образі цього благородного птаха, приходить віддати йому останню шану. Це не просто лелека. Це — дух нашої нації, це голос тисячолітньої історії, що схиляє голову перед подвигом Героя. >>
Так, усі радіють кожному обміну. І всі вдячні за кожне врятоване життя. Але ця радість не скасовує відповідальності перед Героями оборони Маріуполя. >>
Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>