За законом військового часу

На сьогодні бійці тодішніх добровольчих формувань («Айдар», «Донбас» та інших) опинились у двозначній ситуації: проти них правоохоронні органи масово порушують кримінальні справи  за позовами громадян України, багато з яких прекрасно себе почувають у «Д-ЛНР».

Артилеристи у капцях і піхотинці у домашніх «шльопанцях», зі старими автоматами, мінометами і гарматами – деякі  часів Другої світової і «холодної» війни, у затертому старому камуфляжі і з індивідуальними аптечками радянського зразку. Так виглядали українські добровольці часів 2014 року.

Але саме ці молоді хлопці і підстаркуваті дядьки, інтелігенти з двома вищими освітами, власники бізнесу і пролетарі, не маючи належного забезпечення, зупинили російську навалу на Донбасі.

Багато чого трапилось на їхньому бойовому шляху – включно з фактами, які можна кваліфікувати як порушення закону, відповідно до нашого («портновського», як його називають адвокати і правозахисники) Кримінально-процесуального кодексу.

Так, командирам рот і вчорашніх сотень вчорашньої Самооборони Майдану, які стали кістяком військового добровольчого руху у спекотне криваве літо-2014, доводилось порушувати закон. Адже закон, той самий КПК, не був розрахований на неоголошену війну, на збройне вторгнення війська Росії, на розквіт сепаратизму і на «буденні» бойові дії . І має абсолютну рацію генеральний прокурор Юрій Луценко: КПК не може діяти в умовах війни, або ж на території ведення воєнних дій і оборони території України від агресора.

Командири-добровольці, за їхніми словами, розуміли всі ризики, пов’язані і з «віджимом» харчів, устаткування, машин у бізнесменів поблизу лінії розмежування. Але на порядку денному стояли не нарікання бізнесменів, а порятунок життя бійців.

І, за великим рахунком, відповідати за злочини, скоєні командирами нижчої і середньої ланки під час бойових дій, мають тодішні керівники міністерства оборони, які не забезпечили своїх підлеглих ані нормальною зброєю, ані нормальними аптечками, ані нормальним воєнним одягом – це все два роки тому привозили на передову волонтери або ж бійці купували.

А іноді і «віджимали», самі. «На військових складах лишалось те, що не вкрали чиновники від війни раніше, а з цього, що лишалось, не все було придатне для використання. Аптечки з медикаментами 1980-тих років виробу. Вибач. Я не ризикував брати, вони прострочені, як і харчі консервовані. Тому щось купував, щось волонтери завозили. Але бої влітку 2014 року були жорстокі і до нас не завжди можна було доїхати і довезти ці всі речі, - розповідає мені один з колишній ротних батальйону «Донбас». - Тоді або домовлялися з місцевими, вони нам позичали щось, а інколи нам доводилось брати найнеобхідніше, наприклад, забирали у власників машин аптечки і зразу їх пускали у хід. Поранених вистачало, а медикаментів – ні…».

А тепер «громадянин ЛНР», який має паспорт громадянина України, позивається проти іншого громадянина України, який у лавах добровольчого батальйону або ЗСУ воював проти «ЛНР». І, щоб ви не сумнівались – правоохоронці порушують кримінальні справи, слідчі допитують ветеранів АТО. І закон на боці громадян України – мешканців «Д-ЛНР», а то і відкритих сепаратистів.

І у СІЗО або у в’язниці наразі опиняються не прихильники політики Путіна, а захисники України! Тим більше, що нелюстрований суддівський корпус і слідчі – насамперед на Донбасі – швидше підтримають не українського бійця, а його опонента.

«Закон один для всіх», - чуємо цинічну відповідь. І проблеми моралі, наявність АТО і військових дій чомусь до уваги не беруться.

На жаль.