«Не як у людей»

«Спершу навчать їх літати. А потім виштовхнуть із гнізда – і квит: уже чужі», - каже сусідка про родину лелек, що гніздиться на стовпі біля дороги. Лелека тато, мама і трійко лелечат, які вже вбиваються в пір'я.

Гуляємо з малечею на стадіоні. Два Ромчики – мій син і сусідчин онук – лазять по драбині, балансують на брусі, гойдаються на турніку. «Обережно, Ромчику! Не стрибай, там будяк! Давай, я тебе підсаджу!», - бабуся Валя пильнує за рухами свого онука. «Я сам! Я зможу сам. Не треба! - супиться малий. - Я великий уже, ти забула?». За місяць йому виповниться п'ять.

Лелеки-батьки кружляють над футбольним полем. «Такі красиві птахи. Як намальовані. Коли гніздо будували – намилуватися не могла. Прутик до прутика. Потім пташата з'явилися. Як вони піклуються про пташат! Але тільки діти підросли – все, забули. Дивно так... Не як у людей», - міркує сусідка.

Її син Слава живе з родиною в Полтаві. Від нашого села – трохи більше, як сто кілометрів. Телефонує щодня. Навідується по змозі. «Дві роботи, двійко діток – не наїздишся часто, – зітхає сусідка. –  Дорослий уже, скоро сорок, а душа болить. І за онуками теж. Ромчику, вдягни кофтинку! Вітер».

Лелеки повертаються в гніздо. З харчами для малих. Ми йдемо додому. Слава фарбує хвіртку. За кожним приїздом рихтує батьківське обійстя. «Зроблю вареників з вишнями. Слава такі дуже любить. А Ромчик –  той нічого не їсть. Чим годувати? Не знаю... Заходьте до нас на обід!».

Починається «курячий дощ». «Ура!!!» –  верещать від захвату хлоп'ята. Ловлять в долоньки краплі з неба. Гуляють у нас аж до сутінок. Увечері бабуся Валя приходить по онука. Бідкається, що притомилася. «Огірки, кабачки, вишні –  все зібрала, спакувала. Ще картоплі накопати, три десятки яєць загорнути, молоко в пляшки перелити... Всього хочеться дати на гостинець. Бо місто є місто».

Наступного дня від'їжджають. «Пока, Рома! Приїжджай!» – «І ти приїжджай!» Малі друзяки дружно махають руками на прощання.
«Слава, я там, у кишеню, грошину поклала...», –  каже сусідка, коли машина рушає. «Ма! Ну я ж просив. Ну навіщо???» –  «Та буде на морозиво. Бери. І не забудь же подзвонити, як доїдете. Чекатиму".

Лелеки з цікавістю поглядають на нас зі свого гнізда. Вони поки що всі вдома. Поки що...