Крим: жити чи не жити?

«Ми поїдемо в Крим», – твердив мені батько майже рік в Узбекистані, – «там гори і море, там народилися твої дідусі та бабусі, там – Європа!». А мені було шість років, у мене розігрувалася уява. Крим – це якесь чарівне місце – думала я. Ось тільки мама кудись поїхала з братом (до Криму, шукати будинок).

І ось ця мить настала! Ми йдемо до літака, злітаємо і я засинаю. А коли прокидаюся – ми вже в Сімферополі. Був ранній ранок і я нічого чарівного навколо не помітила. Їхали від Сімферополя години дві, і приїхали на тиху, зелену вулицю з назвою Піонерська. Не було ні гір, ні моря навколо, тому що переїхали ми туди, де нам продали будинок, на який у нас вистачило грошей – в північно-східну, степову частину Криму. І дитинство покотилося, як перекотиполе – босоноге, велосипедне, скакалкове. Іноді ми – діти –  стикалися зі світом дорослих. Коли я вперше покликала свою нову сусідку Олю до нас додому в гості, вона мене запитала: «А твоя мама мене не з'їсть?». Мені було смішно, і я просто сказала: «Звичайно не з'їсть. У мене мама сувора, але дітей вона не їсть».  Мені було незрозумілим, що виявляється в кінці 80-х серед слов'янського населення Криму стали поширюватися чутки, що їдуть татари, чорні, з бородами, з ножами, вони крадуть дітей та їдять. Це читати дико, писати дико і дико слухати – але це те, у що вони хотіли вірити. Дивилися на нас з підозрою, своїх дітей видно попереджали. Та дитинство не знає забобонів. І ми подружилися за літо дуже швидко: Оля, Оксана, Віка, Рома, Коля і я з братом носилися однієї ватагою по вулиці, а коли стало не вистачати вулиці, відкрили для себе околиці.

Потім прийшов вересень. Ми пішли до школи. Мене посадили за третю парту і хлопчик попереду весь час обертався, нагинався і так, щоб вчителька його не бачила, голосним шепотом мені говорив: «Татарка!». Він видно думав, що це щось образливе, але я не розуміла чому і навіщо він це робить, і вирішила сидіти мовчки. Це тривало кілька місяців і ми всі звикли одні до одних. Ми росли разом, вчилися, грали, ходили в похід. Наступні два роки кримські татари масово поверталися і «слов'янське» населення до цього почало звикати. Татар не брали на роботу на хороші, «хлібні» місця, та й роботи особливо не було. Союз розвалився, всюди були скорочення, зарплату не виплачували місяцями. Пам'ятаю мамі давали зарплату вугіллям і, ми всією сім’єю пішли в школу з візком, щоб забрати це вугілля.

Дорослим було важко. Але мені ні – я жила в примарному світі Дюма. Мені здавалося, що я тут просто існую, а живу в Парижі 17 століття. Я обожнювала історію і географію. І сперечалася з моєю улюбленою вчителькою історії – Оленою Леонтіївною – коли вважала, що вона неправильно викладає факти. Ми одна одну поважали і любили, незважаючи на те, що вона була росіянкою, назвемо це «патріоткою». А вона приходила в учительську і говорила моїй мамі: «Ну твоя! Націоналістка!».

Ми жили разом – кримські татари і слов'яни (в Криму вони ніколи не ділилися на росіян і українців, це було одне ціле). Були вони і ми. Працювали, вчилися, одружилися. Перша відчутна стіна з'явилася у міру дорослішання, виявилося що з ними не можна зустрічатися, а тим більше виходити заміж. У цьому було щось ганебне для кримської татарки. У сім'ях, де стали з'являтися змішані шлюби, про це говорили з жалем. Мовляв, шкода, на російській одружився, свою б взяв, ця все одно до кінця життя залишиться чужою. Більшість таких шлюбів розпадалися, надто вже сильно розходився менталітет, коли справа стосувалася побудови сім'ї та домашнього побуту. Але були і хороші приклади.

І ми стали дорослими – обростали поглядами, звичками і уявленнями. Як треба жити, яким має бути суспільство, куди має йти країна. Виявилося, що «слов'яни» голосують за комуністів і взагалі за всю стару гвардію, а після ця вся стара гвардія струнким хором увійшла в Партію регіонів. А татари масово голосували за нових і молодих, які говорили українською мовою про Європейську Україну. Коли ми повернулися до Криму (1988 р.) українська мова не була навіть для нас обов'язковою. Обов'язковою була російська, а потім діти поділялися – слов'яни йшли на українську, а кримські татари на урок рідної мови. І таким чином я провчилася до 11-го класу, не вивчаючи мову країни, громадянкою якої я була. (Це для тих, хто хоче вірити, що в Україні гнобили російську мову. Як ви знаєте в Прибалтиці, якщо ти не склав іспит з державної мови, ти не отримував паспорта.) Але мені подобалася українська, і на ній транслювалися телеканали. Було в ній щось співуче та автентичне. І ось стали відкривати українські класи, де навчання велося українською мовою. З'ясовувалося, що кримські татари, думаючи про майбутнє своїх дітей в Україні, вели їх в українські класи. І виходило, що українські класи, в яких число дітей рідко доходило до 20 спочатку, на 70-80% складалися з кримсько-татарських дітей! Мої племінниці говорили і писали по-українськи так, що іноді в російських словах робили помилки, намагаючись писати їх на український лад!

Відмінності були. Існувала невидима стіна з стереотипів, яку не хотіли розбивати ні з того, ні з іншого боку. Але життя йшло, і всі звикли одні до інших. Було відчуття, що ми так жили давно-давно (а пройшло небагато-немало 20 років), діти народжувалися разом, і здавалося, що так і буде. Раптом настав 2014 рік.

Те, що почалося в листопаді 2013 року і до чого це призвело, ми знаємо все. Я була на іншому кінці Землі, працювала без вихідних і не стежила за новинами. Але вони достукалися до мене. На всіх світових каналах показували центр Києва. Мене охопив жах. Не хотілося в це вірити. Я прожила в Києві 3 роки. Для мене це місто було пов'язане з позитивними спогадами. І раптом там вбивають людей. А потім був Крим. На всіх світових каналах показали мітинг 26 лютого. Диктор намагався пояснити англійською мовою всьому світу, хто ці люди, і навіщо вони тут стоять. Я побачила рідні обличчя наших чоловіків з українськими прапорами. Тихо пишалася тим, що тільки мій народ спромігся проявити волю і розум, намагаючись захистити майбутнє наших дітей. І ось виявилося, що все ось так не закінчиться. Я ридала ночами, чекала щодня з жахом, що вони розкажуть по новинах про виселення кримських татар кудись до Сибіру. Пам'ятаю в дитинстві, я якось запитала маму: «Яка нам різниця, де жити – в Росії чи в Україні». Мама пояснила: «Україні нікуди нас виселяти, а Росії --  є».

У дитинстві мені не подобалося на фольклорних концертах, куди мама нас водила, сумні тужливі пісні, від яких бабусі навколо плакали, а дорослі сиділи з кам'яними обличчями. Мені хотілося, щоб ця пісня по-швидше закінчилася, і почалися танці, красиві, швидкі, де дівчата в довгих до підлоги сукнях, як принцеси, несли зі сцени енергію радості, любові і надії. Тепер я зрозуміла, про що так сумують наші люди. З покоління у покоління. Мені хотілося зістрибнути з корабля і бігти через весь світ, щоб знайти свою маму живою і здоровою.

А тепер – я не знаю, що робити. Я приїхала туди майже через рік. Мій народ ходить у гордій самоті, як сільська дівчина, яку кинув хлопець і поїхав у далекі краї, її більше ніхто не хоче. Люди стали бояться говорити, стали бояться дивитися одні одним в очі. Мої родичі і сусіди навперебій розповідали мені історії про те, як після референдуму вони проживали кожен день як останній. У сусідів моїх родичів є яскрава історія про те, як «слов'янські» сусіди повелися. Їх бабуся дружила з сусідкою, російською бабусею 20 років. Вони разом сиділи вечорами на лавці, ділилися кулінарними секретами, проблемами дітей і онуків, ходили одна до одної в гості, пригощалися кавою і чаєм. І ось якось заходить ця російська бабуся в гості на каву, після сумнозвісних подій, і каже, що чула, наче татар виселяти будуть і чи не могли б вони по старій дружбі попередити, коли це точно станеться, тому що вони б хотіли оселитися в їхньому будинку. Кримськотатарській бабусі стало погано з серцем, і дочка вигнала «подругу». Ось такі історій в Криму відбувалися скрізь. Всюди, де живуть мої родичі, мені розповідали схожі історії. У Сімферополі «слов'янські» сусіди пересварилися, намагаючись поділити татарські будинки, які по їх розрахунках спорожніють. Це було і в Білогірську, і у всіх інших населених пунктах. Люди, які прожили поруч 20 років, ділили хліб, стали говорити такі речі, від яких кров холоне в жилах.

Народ говорить, може добре, що прийшла ця «самодержавна» держава, а якби був Донбас, вони б нас перерізали. Притому шаленіли не «зелені» чоловічки, які виявилися стримуючим фактором, а місцеве «слов'янське» населення. Виявилося, що всі 20 років ми заважали їм жити. Стільки ненависті завирувало всередині цих людей. Відчувши благодатний момент, відважилися, і ненависть полилася з них всюди – на роботі, на вулиці, в транспорті, в школах і на ринках. Я, спілкуючись з різними людьми, здебільшого українцями, стала чути зізнання про те, як в різні роки в період відвідувань Криму їм місцеве «слов'янське» населення радило уникати контактів з кримськими татарами. До мене і раніше доходили такі розмови, в Одесі та в Києві, від моєї подруги з Тернополя та Вінниці, та я не надавала їм значення. А виявилося, вони нас так ненавиділи, що намагалися це донести всім навколо. Чому? Що ми їм зробили? Адже ми жили разом. Ми нічого у них не забирали, ми все купували або будували в чистому полі. У нас пів-народу, приїхавши з промислових міст, покидавши комфортабельні будинки і квартири, навчилися копати, будувати, топити піч і доїти корову. Люди вклали ціле життя, щоб у їхніх дітей був дах над головою. Моя тітка, витративши 20 років свого життя на будівництво будинку, перед загрозою виселення сказала: «Будуть виселяти, нічого не залишу. Будинок або підірву, або спалю». Уявіть, що означає, думати про такі речі людині, яка витратила на це все життя.

Таких прикладів досить багато, і вони множаться щодня. Особисто для мене виникає питання – зможу я жити в цій ненависті? Чи зможу я народжувати і ростити своїх дітей? Мій брат запевняє: «Я звідси нікуди не поїду. Це моя Батьківщина. Це Батьківщина моїх предків. Мені все одно, який прапор вони там повісять, аби не чіпали моїх дітей». Весь мій народ живе, сподіваючись, що настане день, і це все припиниться. Вони не поїдуть, бо їхні батьки і батьки їхніх батьків мріяли повернутися туди, звідки вони родом. Вони кажуть, що інакше даремно наші батьки мучилися. Якщо ми поїдемо, ми зрадимо їх пам'ять.

А молодь? А молодим треба жити. І це вибір кожного особисто – жити чи не жити в цій повсякденній, рутинній ненависті, якій немає ні краю ні кінця.