Щоб не було чогось «небувалого»: в Москві вміють заворожувати будь яку справу – Володимир Сергійчук

Коли на сумнозвісній Переяславській раді в січні 1654 року московський посол Василь Бутурлін зажадав від козаків, міщан і посполитих присягати на вірність царя, відмовляючись сам цілувати хреста, Богдан Хмельницький зі старшиною засумнівалися в легітимності цієї  процедури, тим паче, що ніякого проекту договору не існувало.

Переконала їх у доцільності даного кроку тільки заява Бутурліна про те, що московський цар - справедливий, слова свого додержить, відтак треба присягати. А вже потім, мовляв, Олексій Михайлович не лише підтвердить усі українські вольності, а й додасть до них нові привілеї, адже він – єдиновірний, православний. 

Наївне українство тоді присягнуло, а своє «прошеніє» до єдиновірного православного готувало цілий місяць. Серед тих 23 пунктів Хмельницький вписав вимогу і щодо підтвердження права на міжнародні зносини, бо це ж – ознака самостійної державності.

Та коли з Москви «Статті Богдана Хмельницького» повернулися у вигляді обрізаних «Березневих», то, на перший погляд, в них нібито й справді дозволялося Війську Запорозькому приймати послів від чужих монархів і відправляти до них своїх дипломатів. Але у відповідному пункті з’явилося й таке застереження: «А с турским салтаном и с польским королем без указу царского величества не ссылатца».

Тобто, всупереч обіцянкам у Переяславі Україні тепер заборонялися дипломатичні стосунки начебто тільки з Туреччиною й Польщею – найбільшими сусідами на півдні й заході. Та коли в травні того ж таки, 1654 року козацьке посольство вирушило до Швеції, то його з Москви завернули назад. Ось таким виявилося царське слово щодо збереження всіх давніх прав і вольностей українського народу.

Богдан Хмельницький уже тоді зрозумів, якої помилки припустився, необачно присягаючи Москві, відтак задумався над тим, як вийти зі складної ситуації. Але його передчасна смерть не дала можливості здійснити цей план. Не зміг це втілити в життя і його наступник Іван Виговський, хоч і виграв Конотопську битву 1659 року, в якій вщент розбив московське військо – «допоміг» кошовий Запорозької Січі Іван Сірко, котрий на прохання царських воєвод напав на Крим, аби відтягнути хана від союзу з Україною.

А в договорах, які підписували з Москвою наступні гетьмани з посиланням на Переяславську угоду, вже з'являлися такі положення, яких і близько не було за Богдана Хмельницького. Це було, за словами козацької старшини, щось «небувале». І такі нові московські редакції накинутих козацтву угод освячувалося нібито присягою Богдана Хмельницького в Переяславі.

До таких перекручень у вже підписаних договорах щодо України Москва вдавалася і у відносинах з Туреччиною. Особливо це яскраво засвідчується процедурою укладення Прутського договору 1711 року. Тоді, московське військо, як свідчив інформований сучасник, з великою радістю йшло в похід проти турків, оскільки було переконане, що останні до війни  не підготувалися й мали поганий бойовий дух.

У той же час турки, випередивши військо Петра І, оточили його з усіх боків на Пруті й змусили царя вибирати між здачею в полон або підписанням ганебного для нього миру. Московський самодержець погодився прийняти всі вимоги турків, ще й запропонувавши гроші й коштовності великому візиреві - аби лише не потрапити до полону.

Незважаючи на це, гетьманові Пилипу Орликові все ж таки вдалося  наполягти на тому, аби в договорі згадувалася й українська справа; користуючись важким стратегічним становищем Петра І, турки примусили підписати його такий договір, на підставі якого Москва зовсім відмовлялася від України і зобов’язувалась надалі не втручатися в її справи.

Таким чином, згідно з цим договором Україна ставала вільною, ні від кого не залежною державою. Зокрема, документом чітко вказувалося цареві не тільки «відняти руку від козаків і запорожців», але й не мати свого посольства в Стамбулі, обміняти полонених тощо. Однак старанням московського посла Шафірова з мовчазної згоди великого візира 12 липня 1711 року в уже оприлюдненому договорі стосовно України з’явився запис, який фактично розмивав його суть і міг трактуватися по-своєму царськими дипломатами. 

Негайно затвердивши ці зміни, Петро І вийшов «з свого табору з усіма знаками пошани, забезпечений своїми новими друзями всім, чого йому не вистачало для прохарчування розладнаної армії».

Завдяки зусиллям шведського короля султан зважився на рішучі заходи щодо вияснення ситуації з підписанням Прутського миру. Як повідомляли московські посланці, падишах «помянутого визиря Мегмет-пашу низверг с того чину, и посажен он до указу в тюрму со многими своими конфиденты, и едва ль не будет и живота лишен за постановления миру».

Зрозуміло, що українцям від цього було не легше. Невдоволений був і султан, бо московський цар не тільки не відмовлявся від України, а й не поспішав руйнувати Таґанрозьку фортецю й повертати туркам Азов, вимагаючи, щоб ті спочатку вислали з Бендер  шведського короля.

У листі до Шафірова від 3 квітня 1712 року Петро І наказував: «велимо вам всілякими заходами трудитися, аби Порту від початку війни відводити, представляючи їм виконання всього з нашого боку, що в договорі зображено, за що обіцяйте тим особам, про яких ви писали, й іншим, кому потрібно, достатню нагороду й річне жалування, і можете тим дати з тих грошей, що у вас є».

І це, очевидно, дало свої результати: новий візир Юсуф-паша розпочав переговори з посланцями Петра І, що зрештою призвело до знівелювання домагань української сторони й прийшло до порозуміння між Москвою і Високою Портою: підписаний 5 квітня 1712 року турецько-російський договір передбачав володіння за Москвою Лівобережною Україною й Києвом.

Французький посол у Константинополі П. Дезальєр писав тоді: «Достеменно є, що Порта обманута, вона пішла на заключення миру з царем московським під такими кондиціями, які невигідні. Оскільки цар володіє Києвом, в якому має свої склади амуніції й провізії, то «ніколи козаки не будуть мати такої волі, яка їм обіцяна. І цар більше клопочеться за Україну, ніж за всю свою державу, яка як пустка, а Україна в такому становищі є, що може на поле виставити 100.000 військ».

Зрештою, Туреччина звернула свою увагу на важливіші для неї тоді проблеми, відтак 22 квітня 1714 року вона погодилася віддати Правобережну Україну полякам. А в листопаді того ж року великий візир наказав кримському ханові заборонити козакам під карою смерті сперечатися з поляками за цей український регіон. Українському гетьманові не залишалося нічого іншого, як також покинути Туреччину й перебратися до Швеції під опіку Карла ХІІ.

Коли після смерті останнього постав так званий Віденський союз, який мав за мету ослабити Росію, то Пилип Орлик з своїм сином Григорієм намагався створити спеціальну східно-європейську коаліцію з Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, до яких приєдналися б і запорожці та лівобережні і донські козаки, як і підлеглі Москві мусульмани – казанські й астраханські татари. Однак Захід не пішов на розрив з Росією,

Уже тоді син гетьмана Григорій Орлик застерігав його від легковаження московською експансією, наголошуючи, що вона «може зруйнувати цілу європейську систему». Проте там і далі легковажили, а Москва продовжувала  здійснювати свої плани властивими їй методами, про що російський дипломат А. Бестужев у 1723 році повідомляв з Данії: «Лучше пока возобновить требование императорскаго титула, но чтоб получить здесь успех, необходимо дать канцлеру Гольсту 10.000 червонных, тайному советнику…6.000, тайному советнику Ленту 6.000 да управляющему иностранными делами фон Гагену 3.000, ибо точно таким же способом ганноверский двор отвлек Данию от русскаго союза Гольста, Лента и Гагина…». 

Зрозуміло, що українським питанням ніхто в Європі вже не опікувався, тому ілюзорними виявилися сподівання нашої першої політичної еміграції на підтримку західних країн. Вони вже починали заворожуватися Росією, не усвідомлюючи, що це принесе їм у майбутньому.

Чому про це доводиться нагадувати? Тому, що нинішня російсько-українська війна має завершитися мирним договором. Відтак українські дипломати, як і сучасний демократичний Захід, повинні взяти до уваги названі історичні факти, аби знову не з’явилося в підписаних документах щось «небувалого».

Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор