Юліан Кулаковський: галицькі січові стрільці рятували історика від озвірілих росіян Муравйова

Є постаті, які дивним чином здатні поєднувати в собі одразу два начала: світле і темне. Скажімо, до світлого відомої людини можна віднести наукову діяльність, що тривала понад чотири десятиліття і супроводжувалась вагомими здобутками, а до темного – несприйняття процесів, які охопили російську імперію на початку минулого століття, давши шанс колонізованим народам отримати омріяну свободу.

Таким був Юліан Кулаковський – історик, археолог, філолог і глибокий знавець античного світу. Йому належить велика кількість фундаментальних праць, зокрема, «Італія при римських імператорах», «Цицерон в історії європейської культури», «Візантійський табір Х століття», «Римська держава і її армія у їхніх взаємовідносинах й історичному розвитку»… У науковому доробку невтомного дослідника майже півтори сотні ґрунтовних історичних розвідок, за які свого часу він був удостоєний високих відзнак.

Інтерес до цього неординарного вченого пожвавився серед вітчизняних наукових кіл і читацького загалу з появою науково-популярного видання «Візантійські склепіння Юліана Кулаковського: Київські контексти», автором якого став доктор мистецтвознавства Андрій Пучков.

Книжка побачила світ у видавництві «Дух і літера» у серії «Постаті культури», як і дві інші Андрія Пучкова  «Між навігаційними щоглами: профілі українських мистецтвознавців (архітектура і візуальне мистецтво») і «Тривкий тролінг трикстера: Метадраматургія Олександра Корнійчука», номінованих на цьогорічну Національну премію України імені Тараса Шевченка.

***

Авторське дослідження життя і наукової діяльності Юліана Кулаковського, за всіма ознаками, мало на меті утвердити багатьох у думці, що, мабуть, несправедливо ще зарано зараховувати історичний спадок цього інтелектуального вченого виключно до російської імперської культури ХІХ-ХХ століть.

Адже справа не тільки в тому, що Кулаковський мав український спадок. Його батько – Андрій Кулаковський був родом із Волині, з середини позаминулого століття служив протоієреєм в одній із православних церков. Син же, виховуючись у багатодітній сім’ї, спромігся, як тоді казали, вибитися в люди, закінчивши реальну гімназію, а потім Московський університет зі ступенем кандидата наук на відділенні класичної філології, і з 1880 року аж до кінця життя (упродовж чотирьох десятиліть) жив і викладав у Києві, в університеті Святого Володимира, паралельно займаючись історико-археологічними студіями із вивчення Київської Русі, Тавриди, Римської та Візантійської імперій.

                                     Університет Святого Володимира у Києві, 1911 рік.

Автор книги скрупульозно дослідив усі стадії становлення й розвитку таланту Кулаковського, що стало можливим завдяки незвичній працездатності науковця, його вродженого інтелекту, здатності ставити перед собою великі цілі. Приміром, ліцей при Московському університеті він закінчив із золотою медаллю, а, навчаючись в університеті, за твір «Міфи про Ореста за пам’ятками античного мистецтва» був удостоєний срібної медалі цього навчального закладу.

Описуючи студентські роки Кулаковського, автор віднайшов в архівах призабуті прізвища викладачів, які для нього і його товаришів-однолітків викладали академічні дисципліни зі слов’янської філології, грецької словесності і граматики, психології, історії філософії, французької і давньоруської літератур, історії римської літератури і середньовіччя.

Найцікавіше і найважливіше у навчанні для студента-Кулаковського розпочалось після того, як він став стипендіатом у німецьких філологічних центрах Бонна, Тюбінгена і Берліна. Йому пощастило прослухати курс лекцій, прочитаного знаменитим німецьким істориком, філологом, юристом і політиком Теодором Моммзеном, відомого своїми дослідженнями історії античного Риму і Римського права, а за багатотомну працю «Римська історія» був відзначений Нобелівською премією з літератури.

                                                   Арка імператора Тита.

Римська імперія, що впродовж століть з маленького містечка на річці Тибр у центральній Італії виросла до розмірів велетенського державного утворення, що охопила Англію, усю континентальну Європу на захід від Рейну та на південь від Дунаю, більшу частину Азії на захід від Євфрату, північну Африку та острови Середземного моря з населенням щонайменше 60 мільйонів, дуже захоплювала уяву двадцятип’ятирічного Кулаковського своєю величчю і могутністю. Він з особливою цікавістю занурюється у твори давньоримських істориків, відкриваючи для себе трактати «Аннали» і «Германія» політичного і державного діяча Римської імперії Публія Корнелія Тацита, де описується правління імператорів з династії Юліїв-Клавдіїв: Тіберія, Калігули, Клавдія, Нерона, а ще суспільний устрій, релігійні уявлення та побут германських племен.

Так само у нього викликав інтерес збірник біографій римських правителів від Гая Юлія Цезаря до Доміціана, в якому більше уваги надається побуту, зовнішності і подробицям з особистого життя кесарів, аніж їхній участі у війнах чи проведенні державних реформ. Згодом, займаючись викладацькою практикою, він введе у навчальний курс для студентів спеціальну лекцію з цієї епохи.

Викладений фактаж у книжці Пучкова дає підстави вважати, що Кулаковський суттєво поглибив знання не лише з історії Стародавнього Риму, а й вдосконалив латинську і грецьку мови, перебуваючи у науковому відрядженні за кордоном за кошти Міністерства освіти.

Результатом цих студій стало написання першої праці «Критична розробка джерел найдавнішої римської історії», присвяченої аналізу монографії одного з тодішніх німецьких римознавців. Багаж знань, набутий у німецьких університетах, став доброю підмогою, коли Кулаковському під час роботи приват-доцентом на історико-філологічному факультеті київського університету Святого Володимира, де з осені 1881 року він викладав римську історію і словесність.

Колізей   амфітеатр, пам'ятка давньоримської архітектури, одна з найграндіозніших та найвідоміших споруд античного світу.                                           

Очевидно, одним із найулюбленіших літераторів Стародавнього Риму у Кулаковського був видатний римський комедіограф Тит Макцій Плавт. Не випадково об’ємну лекцію про його творчість, прочитану у стінах київського університету, науковець присвятив застарілим граматичним формам латинської мови, використаних у стилістиці драматургічних творів Плавтом, якого мистецтвознавці вважають одним із засновників римської драми.

Лекція мала дуже просту і зрозумілу назву «Короткий огляд архаїзмів у Плавта щодо їхнього впливу на критику тексту». Найповніша і найстаріша енциклопедія у світі Британіка стверджує: Плавт взяв більшу частину своїх сюжетів з п’єс, написаних грецькими авторами наприкінці IV-го та початку III-го століть до н.е. У його творах латинська стала пишною та розмовною, вірші різноманітними та хоровими. Закономірно, що Плавта наслідували у європейських побутових комедіях Жан-Батист Мольєр, Уільям Шекспір, Бертольт Брехт.

***

Серед стародавніх римських істориків, які викликали підвищений інтерес у Кулаковського, був Амміан Марцеллін  римський військовик та літописуць, автор праці з історії римської держави. При написанні і блискуче захищених магістерської дисертації «Колегії у древньому Римі» і докторської «Оповідь про заснування Риму», Юліан Кулаковський послуговувався історичним джерелами більше сімдесяти давньоримським історикам кількох століть, з-поміж яких особливу історичну цінність становлять «Про моє життя» і «Про водопроводи у Римі» Марка Віпсанія Агріппи, «Римська історія» Діона Кассія, «Історія Александра Великого Македонського» Квінта Курція Руфа, «Природнича історія» Плінія Старшого, «Історія від заснування міста» Тита Лівія, «Автори життєписів Августів» Флавія Вопіска, «Записки про Галльську війну» і «Записки про громадянську війну» Гая Юлія Цезаря.

Досконале вивчення римської/латинської літератури Кулаковський здійснював за творами і працями Цицерона, Вергілія, Овідія, Горація, Плавта, Катулла, Сенеки, Лукреція та багатьох інших представників давнього Риму. Літературні твори він знав бездоганно, часто цитуючи їх напам’ять перед студентами.

Якщо умовно поділити наукову діяльність Кулаковського, що тривала з 1876 по 1919 рік, то можна помітити дві основні частини. Спочатку предметом зацікавлень вченого був Стародавній Рим (історія, література, мистецтво, військова справа), але з плином часу він зосередив свою увагу на джерелах, пов’язаних із Візантією. Кілька факторів, як переконливо доводить у книжці автор, вплинуло на зміну курсу. Це поява спеціалізованих журналів у дореволюційній Росії «Филологическое обозрение» і «Византийский временник», а також створення передумов для розширення візантинознавчих досліджень.

Буквально у перших номерах «Византийского временника» Кулаковський опублікував одразу дві розлогі статті: «До пояснення напису з ім’ям цісаря Юстиніана, знайденого на Таманському півострові» та «До історії Боспора Кіммерійського наприкінці VI століття: З приводу роз’яснення напису Євпатерія». Ці публікації стали результатом археологічних експедицій, в яких Кулаковський брав активну участь наприкінці позаминулого століття.

Археологічні розкопки проводились у межиріччі Альми й Качі неподалік від берега Каламітської затоки, поблизу Севастополя і Карасубазара біля підніжжя Чотир-Дагу, а також на Бузькому лимані, де у 647-646 р. до н.е. розташовувалась найважливіша грецька колонія Ольвія. І, як стверджує автор, Кулаковський у пошуках рідкісних археологічних артефактів обійшов уздовж і впоперек Крим, на землі якого свого часу претендували Візантія, Хозарський каганат, Русь-Україна, Генуя і Венеція.

Другим чинником, що дав поштовх до вивчення історії та культури Візантійської імперії і народів, які її населяли, була поїздка науковця-латиніста до Константинополя влітку 1898 року, де він відвідав знаменитий храм Святої Софії. Гама емоцій, що виникла від побаченого простежується у численних листах, відісланих своїм колегам з історичного й археологічного товариств. Згадувані епістолярні вкраплення у тканину книги органічно доповнюють авторську розповідь, розкривають багато цікавих деталей стосовно уподобань та інтересів ученого. До того ж знайомство з історичним спадком Римської імперії рано чи пізно мало привести Кулаковського до ретельного аналізу її східного анклаву – Візантії зі столицею Константинополем.

Тріумфальна арка Константина в Римі, споруджена в 315 році на честь видатної перемоги імператора Констанина Великого в битві біля Мульвійського мосту 312 року

***

Дослідник уважно вивчав історію міста, яке носило ім’я римського імператора Константина І, яке тривалий час називали «Новим Римом». Візантійці ж іменували себе «ромеями», а свою імперію – «ромейською». Як доводять візантологи, у військовій політиці Костантин скористався щасливим збігом обставин, здобувши перемогу над франками, сарматами та готами, що у підсумку вплинуло на його подальші військові успіхи. Чи не найбільшими досягненнями першого правителя Візантії стали ті, які відбулись у соціальній і культурній сферах. Він найміцніше закріпив привілейоване становище християнства; і саме цей, модний на той час рух, заклав фундамент під подальшу християнізацію Римської імперії, що поступово витіснила язичництво.

Історія Візантії, як відомо, тривала понад одинадцять століть. За життя Кулаковського у науковому середовищі, очевидно ж, виникали дискусії стосовно того, коли саме виникло Ромейське царство. Навіть нині, через століття, суперечки з приводу цього не стихли. Одні дослідники його початком вважають 8 листопада 324 р. н.е., коли розпочалось будівництво Константинополя на місці давньогрецького поселення Візантій, інші – 11 травня 330 р., коли відбувся формальний поділ імперії на дві держави – Старий і Новий Рим, як тоді прийнято було називати новоутворену Візантію.

Софійський собор, також Ая-Софія в Константинополі   мечеть, одна з найвеличніших збережених архітектурних пам'яток візантійської архітектури.

Якщо із зародженням державного утворення, географічно розташованого між Європою й Азією, не все однозначно, то стосовно завершення візантійської історії дата гранично зрозуміла. Це сталось 29 травня 1453 р., коли османський султан, полководець Мехмед ІІ Фатіх завоював Константинополь, тим самим поклавши кінець існуванню незалежності не лише Візантійської імперії, а й Кримського ханства, Сербії, Трапезундської імперії, Боснії, Албанії. Всі територіальні і матеріальні надбання, набуті впродовж десяти століть візантійськими імператорами, зокрема, Константином, Феодосієм, Юстиніаном, Іраклієм, династіями Ісаврів, Македонців, Дуків, Комнінів, Ангелів і Палеологів, одномоментно щезли, довівши на практиці, що імперії мають здатність розпадатися через неможливість протистояти на міжнародній арені сильнішому конкуренту і задавненим деструктивним процесам у середині країни.

Розробляючи курс лекцій з історичному минулому Візантійської імперії для студентів університету Святого Володимира, як випливає з розповіді Пучкова, Кулаковський ставив за мету опрацювати чималу кількість історичних джерел, що дійшли із середньовіччя, а також низку історичних праць авторів-медієвістів з Європи, Близького Сходу і Північної Африки.

Його, приміром, цікавив історичний процес утворення, розвиток та занепад Візантії, характер влади і державних інституцій, військова справа та правові стосунки, релігія та її віровизнання, формування основних догматів християнської церкви у боротьбі з різноманітними єресями, і, звичайно ж, напрямки зовнішньої та внутрішньої політики. Останнє мало для Кулаковського виняткове значення, оскільки піднесення і зміцнення впродовж ІХ-Х ст. нової держави – Київської Русі, володіння якої простяглись до північних берегів Чорного моря, все більше непокоїло правлячі кола Візантійської імперії.

***

З освоєнням нової наукової тематики Кулаковський публікує цикл статей, що відображають різні аспекти державного устрою ромейського царства: «Візантійський табір наприкінці Х століття», «До питання про походження фемного ладу Візантійської імперії», «Стратегіка» імператора Никифора», «Імператор Фока». Десь о цій порі, як засвідчує автор книги, у професора-медієвіста виникла ідея створити багатотомну наукову працю про історію Візантії.

Що його спонукало взятися за цю архіскладну справу: честолюбство, амбітність, подальше визнання? Мабуть, не давав спокою приклад Амміана Марцеліна, тридцятиоднотомна праця якого «Діяння» стала надбанням світової історії, містила безцінні дані про період римської імперії від 353 до 378 рр. Варто згадати, що Юліан Кулаковський разом з Адольфом Сонні   професором, доктором грецької словесності, частково переклали «Діяння» Марцеліна, високо оціненого у наукових колах.

Три томи «Історії Візантії» Юліана Кулаковського у середньому по 25 друкованих аркушів вийшли друком з 1910 по 1914 роки. У цьому виданні представлено перелік візантійських імператорів, а розповіді про яких складають композицію розділів. У першому томі, що охоплює 395-518 роки, викладено біографії ромейських цезарів: Аркадія, Теодосія, Марікана, Лева, Зенона, Анастасія; у другому (518-602 роки) – Юстиніана І, Тиверія і Маврикія; у третьому (602-717 роки): Фоки, Іраклія, Константина, Мартіна та низки інших.

Андрій Пучков, аналізуючи зміст цього багатотомника, підмітив характерну рису авторського викладу матеріалу: «У кожній біографії Кулаковський намагається згадати все, що йому відомо й доступно з джерел, приблизно за такою схемою: життєпис і обставини сходження на престол; що коїлося навколо; зовнішні справи; військові сутички; внутрішні справи (фінанси, адміністрація, справи церковні); смерть і – перехід до нового цісаря».

Далекі і близькі зорі візантійських правителів, відсвічуючи таємницями, інтригами, чеснотами і підступництвом, загарбництвом, волюнтаризмом і християнською вірою, постійно захоплювали уяву київського вченого, спонукали його до пошуків нових і нових джерел.

Серед ромейських правителів «улюбленцем» Кулаковського був імператор Анастасій (правив з 430 по 518 рік), який відзначався особливою підступністю, за свої погляди отримав від ортодоксальних християнських авторів прізвисько «Нечистивий» за небажання дотримуватися догматів, прийнятих на Третьому Вселенському Соборі у Тірі (514-515 роки). А другий – імператор Іраклій (правив з 575 по 641 рік), засновник так званої династії Іраклія, яка правила впродовж 100 років, відомий ще тим, що в 612 році проголосив себе Переможцем над алеманами, ґотами, франками, німцями, антами, аланами, вандалами, герулами, гепідами, а також підкорювачем Африки.

Золотий солід із зображенням Константина Першого, імператор Римської імперії в 306-337 роках.

***

Студентами-слухачами лекцій Юліана Кулаковського в університеті Святого Володимира були троє видатних українців, котрі уславились своїми діяннями у політиці, історичній науці та літературі. Це Михайло Грушевський – перший президент незалежної Української держави, науковець, громадський і політичний діяч, Наталія Полонська-Василенко - історикиня, археологиня, архівістка, одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії та Зінаїда Тулуб – талановита письменниця, жертва великого терору та повторних репресій, авторка знаменитого історичного роману «Людолови».

У кожного з них по-різному складались стосунки з Юліаном Кулаковським. На цьому автор дуже детально спиняється у своїй розповіді, бо всі вони були особистостями, на все мали власну думку, дотримувались кардинально різних світоглядних поглядів, принципів і уподобань у координатах тодішньої російської імперії. Якщо Наталія Полонська-Василенко і Зінаїда Тулуб, віддаючи належне освіченості, глибині й унікальності досліджень професора, сприймали його монархістом і висловлювались про його політичні погляди у власних і чужих спогадах, то з Михайлом Грушевським ситуація мала дещо інший вигляд.

І перший, і другий за переконаннями були політичними антагоністами в питанні російського самодержавства, яке почало розвалюватися з початком Першої світової війни. Кулаковський це сприймав як певну трагедію, а Грушевський, навпаки, вітав розпад колоніальної імперії. Між ними виникла навіть полеміка на сторінках друкованих видань, про яку згадує у книзі Андрій Пучков, коли професор звинуватив колишнього свого студента у нелояльності до уряду, бо той, мовляв, підтримує добровольчий підрозділ Січових стрільців у складі Австро-Угорських військових формувань.

Мине небагато часу і саме галицькі січові стрільці рятуватимуть Юліана Кулаковського від озвірілих більшовиків-росіян, керованих есером Муравйовим, які вдерлися до Києва взимку 1918 року, влаштувавши нечуваний «червоний терор» у місті.

Так само колись ромейський цісар Юстиніан Великий, згадуваний в «Історії Візантії», чинив звірства, упокорюючи і роблячи своїми васалами вандалів, аланів, готів, франків, алеманів й антів. Однак йому так і не вдалося повністю відновити Римську імперію, бо елементарно не вистачало війська. Чума, що тривала з 541 по 750 рік, вигубила до 100 мільйонів людей у Європі, Азії й Африці.

Історія, дивним чином, має здатність повторюватись, роблячи цілі народи заручниками знавіснілих імператорів і правителів, які, рано чи пізно, йдуть у небуття.

Тарас ГОЛОВКО