Іван Франко народився 165 років тому

Сьогодні, 27 серпня, день народження національного Генія Івана Франка, який народився 165 років тому.

Чомусь на загал мало хто згадує, що Іван Франко – професійний філософ, акцентуючи увагу переважно на його плідній художній спадщині.

Зацікавлення ж Івана Франка були досить широкими, як в літературній творчості, так і в науці. Саме через наукові відкриття початку ХХ ст. відбулося переосмислення Іваном Франком біблійної міфології.

Як інформує УМ, про це 27 серпня у Фейсбуці нагадала Галина Лозко.

Його книжка “Біблійне оповідання про Сотворення Світу в світлі науки” досі маловідома в Україні, бо майже увесь тираж цієї праці був спалений християнською церквою. І. Франко шляхом ретельного релігієзнавчого, археологічного, текстового, порівняльного аналізу показав методи створення біблійних писань. Він вказує ті давні тексти шумерів, вавілонян, з яких були взяті біблійні міфи і перероблені єврейськими рабинами на свій смак: про Адама і Єву, Вавилонську вежу, Ноїв ковчег та ін.

Дослідник творчості Івана Франка Василь Яременко у передмові до нового видання цієї його праці пише: “Франко ґрунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу юдейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компаративістичне релігієзнавство..., студіює нехристиянські релігії, перевіряє стародавні тексти, зокрема і біблійні, здобутками таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізика, астрономія, філософія... Любов до знання і правди приводить Франка до викриття грубої брехні, підробок, ідеологічних фальсифікацій, які руйнують життєву мораль і велич правди, закладених в інших філософіях і світових релігіях, а не тільки в юдейській і християнській”.

Так Франко доходить висновку, що П’ятикнижжя Мойсеєве (воно ж – юдейська Тора) не автентична пам’ятка, а лише ідеологічна компіляція старовавілонських поем “Енума Еліш”, “Книги жерців” та інших, виконана кількома єврейськими рабинами впродовж досить тривалого часу, причому значно пізніше, ніж стверджують фахівці з юдаїки.

Звичайно, крім наукових праць, Іван Франко написав велику кількість художніх творів, де з великою документально-художньою силою передані етнічний уклад життя й українські звичаї, часто в боротьбі з чужорідними елементами різного роду визискувачів та поневолювачів, як, наприклад, у творі “Борислав сміється”. Християнське благочестя досить парадоксальним чином показане з несподіваного ракурсу у вірші Івана Франка “Христос і хрест”:

Серед поля край дороги

Стародавній хрест стоїть,

А на нім Христос розп’ятий

Висів тож від давніх літ.

Та з часом прогнили гвозді,

Вітер хрест розхолітав,

І Христос, вгорі розп’ятий

Із хреста на землю впав.

На живім природи лоні,

Змитий з крові, ран і сльоз,

Серед запаху і цвітів

Сумирно спочив Христос…

Та якісь побожні руки

Спать йому там не дали

І, хрестячись, з-поміж цвітів

Знов угору підняли.

Та нових не мавши гвоздів,

Щоб прибити знов Христа,

Хоч з соломи перевеслом

Прив’язали до хреста […]

Силуються понад людськість

Будь-що-будь піднять Христа.

І хоч брехні перевеслом

Прив’язати до хреста.

Язичницька тематика його творчості з найбільшою силою розкрилася в художньому творі “Захар Беркут”, що має підзаголовок “Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці”. Головний герой твору – справжній давньоруський волхв Захар Беркут.

Показано також вічовий уклад суспільного життя наших предків, високі моральні якості язичників-рідновірів, побут язичницької громади, яка вже знає про появу християн в Русі, однак міцно тримається рідного звичаю та рідних Богів: “Батьки наші казали нам, що до чистого діла треба чистих рук”, “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших”.

Майстерне зображення громадського віча, молитва Захара Беркута до Сонця-Дажбога, опис язичницької корогви (знамена), з вишитим золотим ликом Дажбожим та срібним ланцюгом, вражають своєю архаїчною правдою. Віче відбувається під старезною липою, з-під якої витікає святе джерело – картина цілком нагадує язичницьке капище, яке ще існує в ХІІІ ст. Кам’яна статуя Сторожа, до якого щовесни дівчата “складають вінки з червоного огнику” – це святиня тухольської громади.

Напередодні монгольської навали і наступу християнської моралі на одвічний громадський лад в далекому карпатському селі Тухля Захар звертається до громади такими словами: “Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значення: “... Коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок, – тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше й нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нещастям для громади, буде початком її цілковитого упадку”.

Про те, що подумки Франко звертався до рідних Богів, свідчать деякі його поезії, зокрема, в збірці “З вершин і низин” вміщений вірш “Схід Сонця”, який автор декламував на першому з’їзді “Общества імені М. Качковського” в Галичі 20 січня 1875 р. у великій залі Народного дому. Наведемо кілька строф, які є своєрідною молитвою до Перуна:

О, сильний предків наших Боже!

Ти ж нам іздавна призначив

Супроти тьми стояти насторожі.

... Збуди, о отче, своїм словом!

Сей світ з важкої дрімоти!

А хоч би і могутнім громом

Збуди, безсильних захисти!

Інтерес до прадавньої релігії у Франка був цілком цілеспрямованим. Він шукав коренів арійської мудрості у ведійських текстах, переклав кілька частин Махабхарати українською мовою.