Війна: втрачені шанси та десятки питань без відповідей

Війна не час для критики? Можливо.  Але війна час для глибокого занурення в реальність. І серед головних  питань:  чому наші славні міста за короткий період перетворились у первісну дикість ординського поля? І чи могло б бути по-іншому?

У перші тижні рашистського нападу  була у декотрих аналітиків думка, що війна значною мірою обнулила всі внутрішні розборки українського суспільства, в яких жила наша політика останні два роки. Так. Але наша нова реальність почала народжувати нові запитання і риє глибоко в корінь у пошуку на них відповідей.   

І справа не в тому, що навіть зараз, коли з’являється бодай один день  більш-менш відносного спокою,  знову починаються розборки, хто головний гетьман країни, хто насправді патріот, хто патріот такий собі. 

Є сподівання, що люди, які пережили жахи війни, перестануть дріб’язком міряти все й вірити у дрібниці, перестануть йти за  фальшивими лідерами і зрозуміють, що ми всі живемо в країні, яка пережила  дуже трагічний період – найстрашнішу  війну з часів Другої світової.

Водночас, на цьому тлі з'являються істинні лідери, не якісь там намальовані, не політтехнологічні, а справжні. 

 Наразі  такими можна назвати  чимало військових, окремих політиків, керівників міст, районів, областей та волонтерів.  Разом з тим , війна знімає маски.

І, зрозуміло, що  майбутнє України за справжніми, а не намальованими  лідерами. 

Прогавлені шанси?

Тому, аби саме вони стояли біля керма воєнне сьогодення  вимагає принципової  постановки жорстких питань і дуже чітких, правдивих  відповідей на  них.

Варто зазначити, що важко переоцінити роль сильного лідера під час війни.

Чи є таким наразі президент України Володимир Зеленський?  Безумовно, чимало вважають, що  зараз ми бачимо не того Зеленського, котрий майже вигорів від постійних політичних інтриг і міжусобиць. Це новий, котрий знайшов себе у єдності зі своїм народом. Загартований у вогні війни.  Той, який згуртував довкола себе та нашої країни увесь цивілізований світ, який  проявляє відвагу. 

Так, війна обнулила стару повістку дня по всіх напрямках  і у взаєминах високих посадовців, опонентів, олігархів, зокрема.

Згадаймо, наприклад, про не найкращі стосунки між президентом України Володимиром Зеленським та власником «Шахтаря» Рінатом Ахметовим.

Період напруги між главою держави та найбагатшою людиною України досяг точки кипіння  більше двох  місяців тому, після того як Зеленський розкритикував олігархів-мільярдерів за втечу напередодні російського вторгнення.

Зараз у розпал війни, Ахметов каже, що він не збирався нікуди втікати й вони разом з президентом України обидва в одній команді. Вони відклали вбік протиріччя між ними.

Водночас,  лідер опозиційної до Слуг народу, Європейської солідарності, Петро Порошенко просить своїх прихильників  пригальмувати критику щодо чинної влади. Мовляв, у боротьбі зі спільним ворогом, не час для розборок з політичними опонентами. Зараз всі єдиним фронтом мають працювати на перемогу. 

Але ж  ми, вже  за такий короткий  проміжок часу кровоточимо душевними ранами та німіємо від голок війни в наших стражденних  серцях. Ми аналізуємо все в режимі реального часу й іноді українське  суспільство вибухає праведним гнівом:  хто в оточенні президента і тієї частини його команди, котра хоче перемогти цю потвору – путінську криваву росію, - зливає Україну?

Хто напередодні російського вторгнення, коли президент США Байден кричав на увесь світ, що росія от-от вторгнеться в Україну,  заколихував пильність Зеленського  катанням на лижах  в українських Карпатах? І це тоді, коли лідеру України потрібно було їхати і виступати з відповідною заявою перед конгресменами США. Натомість ми почули, що Байден пропонував політичний притулок, але наш гарант відмовився. 

Хто нарадив Зеленському не зважати на заклики парламентської фракції ЄС про волаючу необхідність збільшення фінансування української армії напередодні російського вторгнення?

Чому  не те, що не  розглядався, а навіть не  брався до уваги  праведний гнів партії «Голос», котра блокувала трибуну у ВР, аби привернути увагу монобільшості на момент, який потрібно було використати  саме перед війною, -  і  вийти із кабальних Мінських домовленостей?

Чи  бува не той самий головний канцлер  ОП, у котрого батько, кажуть злі язики, працював у ГРУ РФ, а він також проходив аналогічну  підготовку в кацапстані?  Ломка?

Сьогодні влада каже, що знала, що буде війна. Більше того, очікувалось, що вона почнеться не 24, а 22 лютого. А народу не казали, щоб, мовляв, не було паніки. Ви впевнені що саме так потрібно було вести себе по відношенню до власних співвітчизників?

А може, навпаки, потрібно було ще за два - три тижні відверто говорити з громадянами  своєї країни, щоб підготувати їх психологічно, щоб вони опанувавши себе,  всі як один поскладали  тривожні валізки, а не опинилися в чому є за кордоном, чимало без необхідних документів.  Бо ті самі рюкзаки з необхідним дехто, не чекаючи порад, почав складати сам, а дехто, за прикладом чи порадою друзів, колег, волонтерів.

 Хто за що воює?

У суспільстві народились нові невтішні спостереження та доволі жорсткі висновеи: народ і армія воюють за деокупацію всіх територій, а вища політична влада воює за капітуляцію. І саме тому, мовляв,  зустріч з путіним для Зеленського є обов’язковою. Мовляв, ОП  дуже переживає, що народ і армія може образити владіміра владіміровича і той не приїде на підписання угоди про гарантії нам безпеки.

Саме тому відбуваються чергові раунди перемовин. У кого просити гарантії безпеки? У маніакального окупанта? Останній витвір перемовного фейку котрого, що нібито передали якийсь там варіант мирної угоди. Хоча наші уповноважені від України на перемовини з кремлем в очі того «витвору» не бачили.  

Мракобісся воно таке.

Місто-мученик Маріуполь

На початку квітня ми кілька днів поспіль, хто як міг, волали про те, що морські піхотинці в Маріуполі залишаються без їжі, води і зброї! Ми ще більше ночами не спали, молились, плакали, гатили в усі дзвони  про допомогу, про відмовчування влади, аж доки 13 квітня не стало відомо, що морські піхотинці й «Азов» прорвали блокаду. Потім Арестович нас почав годувати заспокійливим, - мовляв, усе було під контролем, не можна було розголошувати й так далі.  Але над Маріуполем досі продовжується різнопланове катування як  мирних жителів, так і  військових.  

Пройшов тиждень. Почалась ще більш гостріша й серйозніша фаза війни на сході.

Міноборони США заявили про те, що на південному сході України та Донбасі перебувають 76 БТГ Росії. Близько дюжини з них намагаються захопити Маріуполь. Якщо  місто впаде, то ці БТГ звільняться для використання в інших місцях на сході чи півдні України.

19 квітня зранку українська розвідка оприлюднила  перехоплену  розмову окупантів про те, що рашисти готують для Маріуполя тритонні «сюрпризи» з неба. І увечері розбомбили «Азовсталь» - під завалами  підприємства опинилось сотні людей… 

 Жорсткі запитання без відповіді

У нас наразі народилось чимало запитань, на які немає відповідей.

І головне - чи може справді хтось саботує роботу президента Зеленського й усіх тих, хто намагається припинити цю війну?

Залишимо наразі  питання  паніки перших днів більшості цивільного населення, через яку, нібито, можновладці з нами не говорили відверто, а запитаємо про інше: якщо знали, що буде війна, то чому не робили укріплення – особливо з Криму? Хто розмінував Чонгар перед самим нападом орків, що дозволило їм дуже скоро зайти в Херсон та блокувати Маріуполь? 

Про Іловайський котел написано чимало. Там звинувачують Порошенка. А з Маріупольским котлом усе «добре»?

 Як так сталось, що війна почалась 24 лютого о 4 годині ранку, а об 11 годині війська рашистів спокійно, без бою пройшли з Криму до Херсонщини?

Слухаючи, присмачені солодким, оповідки певних речників  верхівки іноді  важко збагнути, що відбувається насправді. Бо ще два тижні тому  мер Херсона  просив гроші, які мали б прийти на рахунки херсонців  – зарплати бюджетній сфері. Натомість на рахунках були лише написані суми. А грошової маси не надходило.  Якщо хтось може пояснити цю ситуацію, нехай пояснить.

Увечері 20 квітня голова Луганської ОВА Сергій Гайдай повідомив, що окупанти зайняли 80% Луганської області. І якщо країна не чинитиме опір, рашисти підуть далі. Що відбувається?

У нас є можливість будувати такі як потрібно укріплення, але  їх ніхто не будував.

Варто було заступнику глави ОП Кирилу Тимошенку у телеефірі повідомити, що значну частину міжнародної гуманітарної допомоги Україна отримує через Львівщину і не забарились рашистські ракетні обстріли по західній столиці України.

Мало було селфі з Яворова?

А що в нас коїться з гуманітарними вантажами? Силовики в певних регіонах вимагають від волонтерів ділитися!!!

У Немирові Вінницької області мер стріляв у військових і волонтерів. За що? Ну, напевне так «захищав» ту елітну гуманітарку, що за словами вінницьких волонтерів, заповнила 100 квадратних метрів  приміщення немирівського суду. Градоначальник цей наразі в СІЗО, але чому це відбувається?

Скандал з гуманітаркою і на Волині.  

Справа медведчука – переліпка «горбатого»?     

Або ще одна історія  - з медведчуком. Ну, впіймали, посадили під варту. Стільки пафосного  самозахоплення від того, що давно потрібно було зробити. І одразу заява про можливість поміняти його на наших полонених. Українське суспільство збурилось - просто так, без допиту  віддати на обмін? Про що він, до речі, згодом і  сам почав  просити.  Наших полонених, звісно, рятувати, витягувати з полону дуже потрібно. Але якщо мова безпосередньо іде про віктора медведчука, то треба зважати на певні важливі речі.

По-перше, як би там не було, медведчук перший, хто мав би  розуміти й не хотіти потрапити до раші. Цінність його там дуже сумнівна, Напевне, стався збій у його мозковій системі.  Тому що саме він був одним із ключових персонажів, котрі повинні були ліпити путінського  «горбатого», тобто проросійську архітектуру в Україні. І через нього або проходили, або він був знайомий зі схемами фінансування. Ми знаємо, що зараз на ерефії затримали генерала  Бєсєду.  Він керував  5 управлінням ФСБ і безпосередньо відповідав за український напрямок. І медведчук не може не розуміти, що його ситуація в раші може бути більш, ніж складною.

Але то вже його проблеми. Однак, міняти отак одразу його не можна було. Наразі він активно дає свідчення.  Потім необхідно, щоб Україна його засудила, й лише після цього обміняти. Можна було і без суду обійтись, але медведчук нам потрібен як моральна сатисфакція за те, що він витворяв, починаючи від своєї ролі адвоката Василя Стуса й закінчуючи тим, чим займався  його «Український вибір» у Криму; за всі його політичні проєкти на території України.

Так, це моральна сатисфакція, але дуже важливо, щоб вона була юридично зафіксована.    

 Президент має чути альтернативну точку зору

 І якщо продовжувати тему обнулення війни, то вона дивно виглядає й у медійному просторі. Що це за єдина інформаційна платформа на базі окремих радіо- та телеканалів зі строго визначеним списком? А як же інші, котрі також мають свою чималу слухацьку та глядацьку аудиторії? Але їх можуть чути-бачити лише ті, в кого є інтернет.  

Це для чого зроблено: щоб не було внутрішньої дискусії? Не лунала альтернативна точка зору? То може саме зараз президенту, як ніколи потрібно чути ці альтернативні, нехай і  критичні думки? Може, ховатись від цього значно гірше, ніж перетравлювати  гірку правду в період війни й адекватно реагувати на неї?  Але, схоже, там, нагорі в медійних управляючих думка інша. Інакше не з’явився б у ВРУ законопроєкту, за яким пропонується позбавити військовослужбовців права на свободу думки й слова, а  також на  вільне висловлення своїх поглядів і переконань. Тобто закрити тим, хто на передовій, можливість висвітлювати різного роду бардак, який творять окремі можновладці.

Тож, війна обнулила дріб’язок, а в головному поставила ще більше гострих запитань, від чесності  відповіді на котрі залежить розвиток України вже завтра – одразу після перемоги над сатанинсько - путінською росією.

Звісно, ми переможемо. Але питання в тому - чому такою надзвичайно дорогою ціною?