Трапляються епістолярні історії, що не потребують зайвих слів. Просто читаєш короткі фрази діалогу й автоматично «завантажуєшся» до реальності, яка відтворює емоції незнайомих тобі людей. Від уявленого бігають мурашки по тілу, оскільки з жахом усвідомлюєш той факт, що твоя персональна реакція на прочитане – лише відлуння болю, який насправді нікуди не зник і «ходить» по колу. Схоже, він збиратиме свою криваву данину доти, доки триватиме ця божевільна війна.
«Мені сказали тягнути час до ранку, а їй усе гірше й гірше»
У чат-боті медичних онлайн-консультацій «Пошук лікаря» Віка хотіла поговорити з тим, хто знається на пологах. Акушер був потрібен не їй, а вагітній жінці, з якою втекла від обстрілів до одного з маріупольських підвалів. За дверима – глупа ніч і нескінченні вибухи, тому рятувальники, побоюючись стати живими мішенями, порадили дочекатися ранку. Але як? Усі симптоми вказували на те, що потривожений війною малюк вирішив прийти у цей світ завчасно.
На прохання про допомогу відреагував співробітник столичного інституту педіатрії акушерства та гінекології Микола Дідик, який залишив свій телефон у відкритому доступі ще на початку війни. За місяць медик устиг проконсультувати понад двісті жінок, що вимушено покинули свої домівки, проте настільки неординарний випадок трапився вперше.
– Порахуйте пульс і частоту дихання, а якщо є можливість, то виміряйте АТ, – написав у Telegram, додавши окремим рядком ще й побажання визначити частоту поштовхів плоду за хвилину. Дівчина погодилася, проте сказала, що сусідка неохоче йде на контакт. Мовляв, налякана й почувається зле.
Зрозумівши, що пологи близько, лікар попросив знайти щось подібне до пелюшки і детально розповів, як упоратися з пуповиною. Скороспеченій асистентці запам’ятовувати всі нюанси не довелося, бо все розписано. А ось із медичним інструментом було негусто.
– Перерізати можна склом, якщо немає ножа або ножиців, а перев’язати шнурком, – порадив він. – Якщо немає шнурків, розпустіть в’язану шапочку або іншу річ.
– Зрозуміла, – відписує Віка. – Зараз підготуюся за інструкцією, але сподіваюся, що не доведеться. Дівчина плаче і кричить, що їй боляче. Я прошу терпіти, але вона щось не дуже терпить.
Ситуація в підвалі, мабуть, дійсно була трагічною, оскільки Віка про всяк випадок уточнила:
– Питання, звичайно, дивне, але скажіть, чи не може вона дитину якось потримати в собі, поки не прибудуть рятувальники. Я їм уже всі телефони обірвала.
Майбутня мама нічого такого не могла. До того ж стало зрозуміло, що в неї відійшли води й почалися перші перейми. Часу на роздуми просто немає. Лікар швидко описав поради до першого етапу пологів, які Віка виконала бездоганно, але раптом виникла нова проблема – малюк «пішов» не голівкою вперед, а ніжками. Подібне ускладнення навіть для комфортного стаціонару – непроста задача. А тут...
Лікар намагається зателефонувати Віці, проте вона не відповідає. Напевно, через вибухи почав зникати голосовий зв’язок.
– Поклади руки на сідниці (ніби притримуй), щоб розширити пологові шляхи, – почав писати далі, не пропускаючи жодної дрібнички. Для більшої достовірності «скинув» ілюстрації з посібника з акушерства. Недосвідчена «повитуха» старається, як може, коротко повідомляючи про стан дитини та жінки:
– Він застряг. Вона волає, що її зараз розірве.
Лікар знову дає поради, врахувавши нову ситуацію, проте природа, схоже, вирішила піднести їм увесь спектр можливих негараздів.
– Ніжки звисають, але дівчина знепритомніла, – відписує вона.
– Тягни малюка за ноги вгору!
– Плечима застрягло...
– Спробуй вивести нижню ручку. Головне спинку – вгору. Потім посади дитину на свою руку і виймай голівку...
Вказівки надходять одна за одною. Обоє розуміють, що дитина недоношена і дуже слабка. Життя вагітної також на волосинці, оскільки та не приходить до тями.
Емоції лікаря та «асистентки» написане не передає. Можливо, для такої слабкості тоді просто не лишилося місця.
Нарешті Віка з явним полегшенням повідомила:
– Усе! Народився.
– Дихає?
– Не розумію. Він обвис, мов ганчірка.
– Підніми за ноги і легенько струсни. Потім поклади на живіт, обхопи грудну клітину руками і кілька разів різко стисни. Шльопни по дупі.
– Не плаче, проте хрипить.
– Добре.
«Ти їх врятувала. Без тебе б вони не вижили. Ти – герой»
Впоравшись із пуповиною, Віка, схоже, подумала, що на цьому її місія завершилась. Але де там! Лікар попросив підійти до жінки знову й провести кілька маніпуляцій. У дівчини вже менше страху. Її дії стають більш упевненими.
– Тепер починай тихенько давити на живіт. Зверху вниз. Акуратно.
Вона старається слідувати черговій інструкції, проте не зовсім розуміє, що робить.
– Я щось витягую чи відриваю? – уточнює про всяк випадок, побоюючись нашкодити породіллі.
– Ти витягуєш плаценту, – відписує він, додаючи купу нових порад. Черговий етап для Віки – це ще одні пологи. Вона тримається з останніх сил, бо вже три дні нічого не їла. Втім, коли справилася й з фінальною процедурою, раптом помітила, що її підопічна почала неприродно «синіти».
– Жінка кровить? – уточнив лікар.
– Так, – відповіла вона.
У Telegram швидко полетіла наступна партія порад: «Візьми... Натисни... Тримай... Стискай...»
– Тримаю. Довго так?
– Хвилин 10-15. Кровить менше?
– Коли тримаю, то менше, а коли відпускаю – біжить струмком.
– А що рятувальники?
– Обіцяли прибути впродовж години.
– Тримай!
– Тримаю, проте вже втомилася.
– Дави усією вагою.
– А я її так не роздавлю?
– Ні. Скажи рятувальникам, що потрібен лікар. Продиктуєш: «Породілля. Маточна кровотеча. Без свідомості. Схоже, ДВС – синдром. Потрібна крапельниця. Стан важкий – і в матері, і в дитини».
– Добре...
Але через годину ніхто не приїхав.
Дівчина й далі намагається гальмувати кровотечу, але зізнається, що вже у повному відчаї. Вибратися назовні й пошукати допомогу самостійно вона теж не може, оскільки на вулиці не вщухають обстріли.
Якийсь час Віка нічого не пише, але потім таки повідомила:
– Все. Їх забрали, а мене залишили. Сказали, що мені не можна. Зачинили двері й поїхали.
– І що ж тобі робити?
– Не знаю...
– Вода, їжа є?
– Літр води і все.
– На цивільних усім наплювати.
– Просять дочекатися загальної евакуації. По-іншому тут ніяк.
– Воду розподіли на три дні, – лікар намагається допомогти тепер уже Віці. – У підвалі є труби з краном. Можеш націдити трохи.
Якийсь час вони разом шукають спосіб її порятунку, перебираючи всі можливі варіанти, але реальність надзвичайно жорстока – поруч жодної живої душі, підвал порожній, на вулиці без кінця щось «прилітає», у дівчини почалася лихоманка. Лікар проінструктував, як боротися зі стресом, порадив заснути, а ввечері написав знову:
– Як ти? Давай про себе знати. Я хвилююся за тебе.
– Щиро дякую за турботу. Це дуже приємно. Сплю з температурою. Сили немає.
– Якщо є бажання, розкажи щось про себе, – пробує її розважити чи відволікти. – Я – лікар. Працюю в Києві. Мені 57 років.
– А я дизайнер дитячого одягу. На Оболоні живу... Мені 24.
Віка розповіла, що до Маріуполя приїхала вивезти батьків, але запізно.
– Їх застрелили у дворі, – повідомила страшну правду. – Накрила, чим змогла, тому що голодні собаки зжирають. Але благаю, більше не чіпаємо цю тему. Я тримаюся з останніх моральних сил.
Далі вони згадують мирне життя й переймаються долею врятованих матері та дитини. Слава Богу обидві живі, хоча й у важкому стані. Пізніше для доказу Віка знайде фото в Інстаграмі багатостраждальної породіллі. На тій світлині долоня в медичній рукавичці тримає кволу ручку новонародженого.
– Ти їх врятувала. Без тебе б вони не вижили. Ти – герой, – написав він.
– Я лише була руками. А ти – мозком, – відповіла вона.
«Я думала, що вже померла»
А через день Віка зникла. Тобто перестала заходити в Telegram. Будь-які спроби налагодити з нею контакт не увінчалися успіхом. Лише з часом прийшло коротке, але тривожне повідомлення:
– Привіт! Я в лікарні. Жива. Відходжу від наркозу.
– Слава Богу! Операція?
– Так.
– Яка? Де ти зараз? Місто?
– Знаю лише, що перитоніт і поранення. Сім куль поцілили. Нас обстріляли. Я думала, що вже померла.
Лікар детально розпитує про її самопочуття, і з’ясовується, що дівчина не може рухатися й говорити, оскільки в роті трубка, що страшенно заважає. Вона запитала, чи не можна вийняти ту «штуку» самостійно, щоб покликати медсестру. Потрібні ліки, бо дуже болить живіт.
– Ти через трубку дихаєш? – уточнює він.
– Воно саме дихає. я не контролюю.
– Не можна! Не чіпай! – кричить своїм записом у відповідь. – Ти на штучній вентиляції легень. У жодному разі не чіпай.
Лікар підтримує знайому своїми порадами два дні поспіль, але потім вона знову безслідно зникла. Цього разу майже на місяць.
Її перший запис після перерви теж був коротким:
– Привіт. Жива. На жаль...
На його «Що? Як? Коли? Чому видалилася з чату?» відповіла такою історією:
– Потрібно було перетинати блокпости. Там перевіряли все. Особливо месенджери. Була в лікарні на території, що не підконтрольна Україні, і те, що там відбувалося зі мною, не могла уявити навіть уві сні. Зараз десь у Полтаві начебто. До свідомості прийшла тільки учора.
– Як дихаєш? Як кишечник? Як нирки?
– Дихаю через трубку знову, бо зламали мені шість ребер. Одне ребро легеню продірявило. Нирки на діалізі. Ноги відчуваю. Кишечник не працює. Я дуже втомилася...
– З тобою хоче поспілкуватися журналістка. Я їй розповів про тебе.
– Я не знаю, про що спілкуватися. Найменше зараз хочу якогось кіпішу...
Віка й далі тільки пише. Врятувавши матір із немовлям, вона тепер сама потребує дуже серйозної допомоги. Породжений війною біль, схоже, нікуди не зникає, бо ходить по колу. З часом він може хіба що слабшати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Киянка Наталка завжди подумки в Маріуполі, де її чоловік захищає Україну.