«Я завжди буду з тобою». Як підтримувати дітей, коли війна нагадує про себе щодня

Війна принесла у наше життя хаос, невизначеність, страхи, депресію. Та якщо дорослі можуть якось справлятися зі своїми емоціями, то дітям і підліткам в цьому плані дуже важко. І тут багато залежить від людей, які поряд з ними, котрим вони звикли довіряти. 

 

Які слова мають знайти для дітей дорослі, щоб заспокоїти їх, коли війна нагадує про себе щодня? Як самим шукати точки опори? Про це й інше говорили з полтавцями експертка з різноманіття, рівності та інклюзії, фізична терапевтка, засновниця столичної ГО «Навколо свої», дружина військовослужбовця Наталія Оболєнська та ветеранка, військова психологиня, акредитована гештальт-терапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України (НАГТУ), ведуча терапевтичних груп, авторка книги «Хочу розуміти тебе» та авторка дистанційного курсу «НадЛюди», присвяченого навчанню підтримки ветеранів у процесі адаптації до роботи, Інна Биваліна. 

«УМ» записала основні тези розмови.

Сеанс ігрової терапії.

 

Отож, чому підлітки закриваються, відсторонюються від інформації на тему війни? Чи не втрачають вони таким чином чутливості?

 

Це нормально. Це навіть добре. Так спрацьовує перевантажена психіка. За два-три останні роки в неї вичерпався ліміт вільного місця для відкладення негативної інформації. Підживлювати інтерес до теми війни, якщо його нема, не варто.

 

Тобто, не треба підсовувати підліткам повідомлення в гаджетах про обстріли, про загиблих тощо чи заводити розмови про війну. Наразі вони живуть своїм життям, у якому важливіше спілкування з ровесниками, перша закоханість, спорт, підготовка до екзаменів... Для них важливо не відкладати життя на потім. 

 

Діти можуть навіть не просинатися під час обстрілів. Це фізіологічна реакція на тривалий стрес.

 

Але якщо дитина не ставить запитань, це не означає, що тема її не зачіпає. 

 

Що відповідати дітям, яким набридло сидіти у сховищі й вони постійно запитують: «Коли вже та тривога закінчиться?»

 

Скажіть, що нам повідомлять, коли небезпека мине, а тим часом запропонуйте написати листа чи намалювати листівку військовим і запостити в соцмережах.

 

Які симптоми у поведінці дітей мають насторожити дорослих?  

Іноді у дітей 2-3 класу на тлі постійного стресу стається регрес у розвитку й вони починають говорити, як малюки, не вимовляючи літер. 

 

Дитина може втратити здоровий сон, може боятися залишатися одна вдома, скушувати нігті, смоктати пальці. У неї може з’явитися нічне нетримання сечі. Це все тілесні прояви тривожності. При цьому з проблемою можна спробувати справитися самостійно.

 

Перш за все, слід дотримуватися щоденних ритуалів: сну, прогулянок, прийомів їжі. Розпитайте дитину, можливо, вона чогось злякалася. Якщо їй дійсно заважають страхи, то для дошкільнят і дітей молодшого шкільного виходом може бути гра, яку вона сама вибере. 

 

Можна звернутися до шкільного психолога і отримати пораду. 

Дорослі переживають власні страхи, найбільший з яких — страх за дитину. Як самому тримати емоції при собі й водночас дати дитині відчуття безпеки? 

 

Фраза «Не бійся!» не працює. Сварити теж не вихід. Дуже важливо бути просто поряд. Дошкільнят і молодших школярів треба взяти за руку й сказати впевненим голосом: «Я завжди буду з тобою».

Дитина має знати адресу й прізвища родичів, їхні телефонні номери, щоб у разі чого, могла звернутися до них по допомогу. Дорослі близькі люди — її безпека. Не лякайте, а просто спокійно скажіть, що може статися, якщо вона опиниться одна під час повітряної тривоги, пожежі, ракетного чи дронового удару, і ці люди її захистять. 

 

Але свій рівень тривоги точно не слід транслювати на дітей. Хоча всі ми боїмося й тривожимося, що є абсолютно нормальним.

 

До 12 років у дітей надзвичайно сильний емоційний зв’язок з матір’ю. І якщо мама напружена, дратівлива, безпорадна, плаксива, налякана тощо, дитина все це відчуває і їй передаються ці стани. При цьому вона ще не може зрозуміти й пояснити, що з нею відбувається, що саме вона переживає. 

 

Найкращий спосіб дізнатися від малих дітей про їхні страхи — запропонувати помалювати разом чи погратися в гру, яку вони оберуть. І в процесі спитати в казкового героя, що він любить, чого боїться. Зазвичай діти наділяють іграшки своїми переживаннями. 

 

У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати дітей, щоб вони відчували кордони. Тілесний контакт дуже важливий. Заспокоює погладжування між лопатками. Це те місце, яким ми кріпимося до матері, перебуваючи в її лоні. 

 

Допоможе зняти тривогу включення дітей у рутинні справи: спільне прибирання, приготування їжі, прогулянки, заняття фізичними вправами. 

 

Треба також пояснити, що боятися — це нормально, що всі бояться. Але не варто тримати в собі ці емоції, їх варто проговорити. І дати дитині відреагувати на страхи. 

 

Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіший за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Страх втрати контролю — найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, це її ще більше лякає. 

 

Багато підлітків ведуть між собою розмови, що життя не має сенсу, бо все одно ми всі загинемо. Що їм на це говорити?

 

Що ми колись усі помремо, бо життя закінчується смертю. Але не зараз. Ми будемо жити ще довго-довго. Переводити розмову на життєві плани — короткострокові й довгострокові. Відверта розмова допомагає зменшити страх, підтримує відчуття безпеки, дозволяє дитині висловити свої емоції.

Як відповідати на запитання дитини, чи повернеться тато з полону? Або чи його відшукають, якщо він має статус зниклого безвісти? 

 

«Не знаю. Але ми робимо все можливе. Будемо чекати», — це буде чесна відповідь. 

 

Поясніть дохідливо, відповідно до вікового рівня дитини, що таке полон, що значить зниклий безвісти.

 

Варто слухати дитину, визнавати її емоції, підтримувати надію.

 

Не треба лякати деталями, знецінювати почуття, давати неправдиві обіцянки.

 

А також не слід залучати дітей до заходів на підтримку звільнення полонених. Загалом, як показує практика, чим більше інформаційного шуму навколо полоненого, тим більше над ним знущаються, адже вороги все моніторять.

 

Щоб така людина була включена в обмін, достатньо подати документи на бригаду, в якій вона служила, в МВС, здати аналізи на ДНК й чекати. 

Треба бути чесним. Не можна говорити, що він заснув, бо дитина боятиметься спати. Краще доступно розказати, що таке смерть. 

 

Якщо загинула близька людина, важливо, щоб з дитиною залишався хтось більш-менш стабільний. Завдяки цьому вона відчуватиме, що її дитячий світ не розвалився повністю.

 

Потрібно горювати, плакати, дозволяти і не зупиняти ці прояви. Згадувати загиблого, скільки потрібно. Багато обійматися.

 

Якщо родина віруюча, доречно буде говорити про перевтілення душі. Про те, що тато став нашим ангелом-охоронцем і ми з тобою будемо жити довго-довго, адже він нас охоронятиме.  

 

Можна разом відпустити кульку в небо. Це сучасний символічний жест прощання, який допомагає полегшити біль втрати. Цей акт дозволяє рідним емоційно «відпустити» померлого, висловити любов і надію на вічне життя. 

Запропонуйте дитині сісти за малювання й нехай вона малює, скільки захоче.

 

Не треба силою тягнути на похорон. 

 

Коли поруч з дитиною немає нікого, хто може підтримати, коли дорослим самим настільки важко, що вони не можуть впоратися з утратою, потрібно звернутися до фахівця. Бо така втрата не повинна стати втратою довіри до світу. 

 

Часто діти молодшого віку відчувають внутрішній страх через те, що вони виростуть, їх заберуть на війну й вони загинуть.

 

У цьому випадку треба пояснити, що військовий — це професія. Хтось стає вчителем, хтось — лікарем, хтось — програмістом, хтось — футболістом. А хтось — військовим. У кожного є вибір, ким стати. Можна запропонувати якусь із професій «приміряти» на себе. 

 

Поясніть дитині, чому її тато чи мама на війні. Наголосивши, що вони герої, які нас захищають, тому ми в безпеці. А ті, хто не воює, допомагають їм боротися з ворогом. Ми згуртовані й сильні. 

 

Варто підкреслити, що військові знаходяться не сам-на-сам з ворогом, що у них є командири й побратими, які дбають про них. Коли серед близьких є люди, які беруть участь у бойових діях, це особливо важливо. 

Дошкільнятам досить простих пояснень. Робити акцент на безпеці, без страшних деталей.

 

Молодшим школярам важливі емоційна підтримка, чесний діалог. 

 

Підлітки вимагають поваги до їхньої думки, їм потрібна допомога в осмисленні новин, відкрите обговорення тем. 

 

Діти старшого віку іноді ставлять запитання, які заганяють дорослих у глухий кут. Як бути в такій ситуації?

 

Діти в такому віці зазвичай мають власну точку зору на все. Треба дати можливість їм її висловити. Але якщо ви не маєте аргументів, аби щось заперечити чи просто не володієте якоюсь інформацією, треба чесно це визнати.

 

Можна разом пошукати відповідь в інтернеті. Добре поділитися висловлюваннями авторитетних лідерів думок, разом почитати їхні дописи. Інформаційне поле — бездонне, а критичне мислення в підлітків ще здебільшого не сформоване. 

 

Головне — любов, підтримка та щирість. Саме вони допомагають дитині почуватися в безпеці навіть у складні часи. 

 

P.S. Захід відбувся у рамках проєкту просвітницького центру полтавського Хартія-Хабу 2-го корпусу НГУ «Хартія».