Я не святкую 9 травня. Ні 8-го. Ні ніякого. 10 травня помер мій дід Андрій. Станичний ОУН, політвязень. Перед смертю все кричав уві сні: «Чого ви?», «Ай, кляті москалі колись жити не давали, тепер спати».
Сусідка приходила: «Ви, певно, вуйку, воювали?».
- Айя, Берлін брав, - казав дід, не зморгнувши оком, і згадуючи при тім, певно, сніги Воркути.
Дід не розказував ніколи і нічого. Взагалі. Нікому.
Тато розказував дві історії, а вуйко Богдан – одну.
Історія перша:
1945. 9 травня. Бойківські Карпати. Стрілець Муха і підрайонний СБіст Шугай:
- Чого сумуєте, друже?
- Ото думаю, з Берліну вони повернуть сюди. На нас.
Шугай загинув у тому ж таки 1945, восени... Застрелився в криївці, перед тим наказавши вийти і здатися 30 чоловікам, які ховалися від совітів...
Його тіло кинули в струмок і почали копати ногами... Підійшов офіцер, той, що щойно з фронту:
- Брось, сумей так, как он, тогда будешь иметь право издеваться.
А ввечері хтось зайшов в крайню хату і сказав:
- Там в лесу лежит Ваш. Заберите, пока не приехали из района. похороните.
Історія друга, почута від тата:
У 1945 році, весною боївка Білого десь на Львівщині рухалася по дорозі. Відкрито, бо ще чулися в добрій силі. Місцевість горбиста, внизу річка. І ось, з одного боку іде боївка, чоловік 20, а з протилежного боку – взвод радянських військових, також 20. Якщо починати бій, 1:1, загинуть всі або майже всі. Сили рівні, ховатися нема куди. І ось вони йдуть назустріч одне одному. Спускаються з протилежних горбів, до річки, до моста. На мосту повертають голови в різні боки. І, не дивлячись одне на одного, проходять. Кожен у свій бік.
Військові, що поверталися з фронту, не хотіли воювати з ОУН. «Пускай заград-отряды воюют, мы уже отвоевали». Заходили в ліс недалеко, лягали на траву, і часом пострілювали по воронах. А потім доповідали, що в квадраті такому-то нікого не виявлено. Сотня УПА тим часом стояла всередині квадрату, готова до бою. Але жодного стрілу ніхто не робив. То армійці, не НКВД, зайвої крові проливати не слід...
Історія третя, від вуйка Богдана Феника:
Отакий червоноармієць-облавник якось заблукав-відстав від своїх і потрапив у полон прямісінько в сотню УПА. Що з ним робити? Забрали гвинтівку, тицьнули рукою куди йти йому «до своїх» – іди. А він сів на землю і не йде:
- Убивайте. За утрату оружия расстреляют, убивайте.
Сидить і не йде.
Полаялися трохи, забрали затвор та патрони, віддали гвинтівку - Іди... Пішов...
А ще, був в батьковій боївці стрілець, що мав двох псів-вівчурів... на клички «Гітлер» і «Сталін»...
...........у 1945-му війна не зкінчилася.......вона іде.......досі.......
Спостерігаю за цією словесною діареєю, яка несеться в соцмережах навколо проблеми створення академічних людей у профільній школі, і ніяк не можу зрозуміти, чому ті, від кого вона йде, не усвідомлюють елементарних речей. >>
Так, усі радіють кожному обміну. І всі вдячні за кожне врятоване життя. Але ця радість не скасовує відповідальності перед Героями оборони Маріуполя. >>
Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>
У Києві, у Національній філармонії України, відбувся щемкий концерт «Польовий і Польова» із проєкту «Звільнена музика», спрямованого на деколонізацію українського музичного простору та повернення імен і творів, які в радянські часи цілеспрямовано витісняли. >>
Командири усіх підрозділів поліції вже зараз повинні мати реальний бойовий досвід - бо інакше вони не можуть забезпечити правопорядок у країні, де значна частина населення має бойовий досвід і де ворожі терористичні акти - звичайний сценарій ймовірної небезпеки. >>
Ми багато говорили про роль молоді у творенні нашої держави, про той вибір, який кожен із нас робить щодня. Бо Україна сьогодні — це не лише про страшні виклики, це, перш за все, про нашу з вами можливість формувати власну, унікальну траєкторію розвитку. >>