Сьогодні вкотре, як і вчора, як і кілька днів тому, розвідка повідомила про підготовку Росії до повномасштабного вторгнення на територію України. Перед цим про це ж писали і в польській пресі, а ще перед цим говорили військові аналітики зі Сполучених Штатів, а ще перед тим… Одним словом, ми живемо в передчутті війни!
Для багатьох українців це стало звичним, якщо до такого взагалі можна звикнути, адже ми чуємо про це вже третій рік поспіль. Водночас багато хто стверджує, що Росія не спроможна зараз розпочати справжню війну, бо не ті вже фінансові й людські ресурси, надто б’ють по економіці санкції і так далі й таке подібне. Але передчуття не зникає.
Хоча для мене акценти значно зміщені, адже постійно ставиш собі запитання: чи готовий ти знову повернутися туди? Ти запевняєш себе й інших, що обов’язково підеш, адже потрібно захищати свою Батьківщину, що агресора потрібно зупинити там, на Донбасі, аби він не прийшов до Києва, Луцька, Львова, либонь, так і зробиш. Але є інший голос, який тобі постійно говорить – а з якого дива воно тобі знову потрібно, адже ти там нікому не потрібен?!
Мабуть, трішки не так. Ти потрібен – як мовчазний виконувач поставлених задач, подекуди настільки безглуздих, що нормальна людина не може це витримати. Як німий, спостерігати за смердючим брудом, яким переповнене наше військо, і не сміти нікому сказати. Бо, зрештою, у тому немає жодного сенсу, адже скрізь однаково.
Відчувати, що держава лише на словах підносить своїх захисників мало не до небес, а насправді, коли за нею ніхто не спостерігає, чхати вона на воїнів хотіла. Хоча за все це вона намагається якось відкупитися: високими, як на загальноукраїнський масштаб зарплатами, багатими обіцянками пільг, забезпеченням житлом тощо. Але це не вирішує головного!
На превеликий жаль, окрім високомовних пафосних слів простий солдат там, в окопах лугандонії, не відчуває, що саме завдяки йому в Україні панує мир і всі ми спокійно можемо спати в своїх теплих постелях. І либонь, що не скоро ще відчує.
Як би мені хотілося в цьому помилятися!
Є підстави оцінювати злочин комбрига С. Лучанова і його підлеглих як такий , що сприяє підриву єдності тилу і фронту та створює передумови для можливого бунту в ЗСУ на кшталт " маршу справедливості " вагнерівців Пригожина на Москву 23-24 червня 2023 року . >>
Шановна редакціє!
До вас звертається по допомогу Вікторія Захарова з міста Балаклія Харківської області. Мені 20 років. >>
В історії радянського спецназу був лише один офіцер ГРУ, який за війну в Афганістані отримав звання Героя Радянського Союзу за життя — і ним був українець. >>
У перебігу, подекуди, напружених відносин між Варшавою і Києвом, українська сторона, із невідомих причин, належно не відреагувала на заяву президента Польщі Кароля Навроцького про те, що у нього "кожен день відбувається духовний зв'язок із Пілсудським". >>
Ми, українці, зокрема і влада, не ставили за мету акцентувати чи формувати польській нації, хто має бути вашим національним героєм. Це — ваша історія і ваш вибір! Очевидно, і українці не потребують аналогічних послуг. Це наше суверенне право — визначати, хто є наші національні герої. >>
Замість того, щоб підвищувати цінність військової служби загалом, створювати стимули для професійного розвитку, підготовки кадрів, набуття нових спеціальностей та довгострокової кар'єри у війську, нам знову пропонують перерозподілити доплати між різними категоріями військовослужбовців. >>