«Духовний лідер нації» Патріарх УАПЦ Мстислав - небіж Симона Петлюри

Хорунжий Армії УНР, визначний український церковний діяч, патріарх Київський і Всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ (КП), Первоієрарх УАПЦ в Діаспорі, почесний громадянин Тернополя, небіж (син сестри) Симона Петлюри - Мстислав (світське ім’я Степан Іванович Скрипник; 1898-1993) народився 10 квітня 1898 року.

Хорунжий Степан Скрипник

У Станиславові (нині Івано-Франківськ) у різні історичні періоди жило чимало славних родин, які й досі добре відомі старшому поколінню і не знані молодій генерації нашого краю, бо за комуністичної влади їхня діяльність замовчувалась. Освітня нива національного життя прикарпатців густо засіяна іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів. Вони прославили Прикарпаття й Україну, пов’язали свою долю і життя з цим благословенним краєм. Саме вони відстоювали національну ідею, брали участь у боях з ворогом за галицькі міста Львів, Тернопіль, Станиславів…

У столиці ЗУНР Станиславові, місті із 35-тисячним на той час населенням, побувала низка делегацій – з Наддніпрянської України, Угорщини, Франції. 1919-го в колишньому готелі «Австрія» (нині – «Дністер»), що на кілька місяців змінив назву на «Одеса» (потім – «Варшава»), зупинялися такі відомі українці, як культурно-громадський діяч Є. Чикаленко, перший голова директорії УНР, письменник В. Винниченко, головний отаман С. Петлюра, перший президент УНР, історик, згодом академік М. Грушевський та багато інших.

На шпальтах «Кур’єра Станиславівського» за 1938 р. є згадка про перебування в нашому місті і Юзефа Пілсудського. Комендант Пілсудський в супроводі керівника свого штабу Казімежа Сосновського у черговий раз приїхав до Станиславова наприкінці серпня 1920-го, відразу після Варшавської битви («Диво на Віслі», 13-25 серпня 1920 р.) – на зустріч з отаманом Симоном Петлюрою. Його відділи, які разом з армією УНР воювали проти більшовиків, тоді були на постої в околицях Станиславова.

У цьому місті Головний отаман також вів переговори з урядом ЗУНР про об’єднання військових сил, що позитивно вплинуло і на розвиток співпраці відомих діячів із різних міст у громадсько-культурній та інших сферах. Симон Петлюра радив урядові ЗУНР прийняти лінію розмежування з поляками, запропоновану французьким генералом Жозефом Бартелемі…

  Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський (у центрі) серед українських і польських офіцерів на вокзалі в Станиславові. 1920 р.

Цікавою є така деталь. Разом з Головним отаманом військ УНР до Станиславова приїхав його племінник та особистий ад’ютант, хорунжий похідної канцелярії Степан Скрипник (1898-1993). Деякий час він виконував функції старшини з особливих доручень при ставці С. Петлюри. Крім того, натрапляємо на відомості, що він був ще й дипломатичним кур’єром між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським, пише Галицький Кореспондент.

Опинившись на заході України, Степан Скрипник поселяється в тодішній столиці ЗУНР – Станиславові. Саме тут він зустрів свою вірну опору – Іванну Вітковицьку (1898-1940). Ця прикарпатська красуня походила зі стародавнього інтелігентного галицького роду. Сім’я Вітковицьких проживала в будинку на вул. Липовій (нині Т. Шевченка) у Станиславові.

        Степан Скрипник у формі хорунжого. 1920 р.

Іванні та Степанові тоді йшов 23-й рік. Можливо, молоді люди вже чули одне про одного, бо Іванна працювала в адміністрації Головного отамана Симона Петлюри, а її батько Іван Вітковицький служив у війську УНР. Збереглася його справа з архівними документами про нагородження Воєнним Хрестом.

У сім’ї Вітковицьких були ще дві дочки – Ірина (по чоловікові також мала прізвище Петлюра, була дружиною Олександра – молодшого брата Симона Петлюри) та Марія (по чоловікові писалася Садовська), і два сини – гімназисти Роман та Юрій-Олександр. 1921-го, в день Небесного Покровителя, первомученика і архідиякона Стефана, Скрипник разом з Іванною Вітковицькою приймають таїнство вінчання. 11 вересня того ж року в них народжується первісток Ярослав.

Слід зазначити, що тогочасні стосунки родин Скрипників і Петлюр є однією з найцікавіших сторінок життєпису майбутнього Патріарха. 1922-го Степан приїжджав у Варшаву і зустрівся із сім’єю Симона Петлюри, оповів про своє життя, одруження з Іванною Вітковицькою й народження сина Ярослава у Станиславові.

У міжвоєнний період Степан Скрипник працював у різних кооперативних установах Галичини та Волині, належав до провідних членів Українського об’єднання. Восени 1922-го польська поліція заарештувала його за «динамічну громадсько-політичну працю». Після звільнення із в’язниці С. Скрипник продовжив роботу в системі кооперації у Заліщиках на Тернопільщині. Тут 1925-го у молодій сім’ї народжується друга дитина – дочка Тамара. У той час дядько Степана Скрипника Симон Петлюра перебував в еміграції у Франції. 25 травня 1926 року в обідню пору на одній із вулиць Парижа єврей-годинникар на ім’я Самуїл Шварцбард (уроджений Шльома Шварцбурд) випустив сім куль в Головного отамана військ УНР та колишнього Голову Директорії УНР Симона Петлюру. Вбивцю відразу затримала поліція, а Петлюра, стікаючи кров’ю, помер через кілька хвилин. Увечері місцеві газети рознесли по околицях міста: «Вбили політичного діяча, лідера української еміґрації Симона Петлюру!»

Діяч українського кооперативного руху

Родина Скрипників-Вітковицьких, отримавши звістку про смерть свого дядька, зазнала великого потрясіння. Степан добре розумів, що, так би мовити, всю ту частину місії, яку не встиг здійснити С. Петлюра, доведеться виконати йому. Тож С. Скрипник починає шукати своє місце, аби відіграти призначену йому Божим провидінням роль у розбудові майбутнього України…

12-14 травня 1926 року в Польщі стався військовий переворот під керівництвом Юзефа Пілсудського. Він ознаменував початок періоду досить радикальних державних реформ, які проводили на тлі безперервних конфліктів з Німеччиною та СРСР. Травневий переворот українці сприйняли з надією на припинення всевладдя правих (ендеків та їхніх прибічників), які вороже ставилися до розвитку українського національного руху. Серед частини українців, особливо з петлюрівського середовища, поширилася думка, що Пілсудський, який 1920-го підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику держави, сприятливішу для українського населення Польщі.

Молодий  Скрипник також повірив у можливість змін на краще. 1926-го він пішов працювати ґмінним урядовцем у с. Борсуки на Тернопільщині, де через три роки народилася його друга дочка Маріянна. Тоді Степан вів активну культурно-масову роботу серед селян, організував народний хор. Неважко збагнути, що в родині Скрипників-Вітковицьких тісно перепліталися й поріднилися козацька і духовна традиції, які становили основу української народної культури. Життя сім’ї було пронизане цією культурою. Українські мова, казка, пісня, одяг, страви, свята, звичаї становили ту духовно-побутову атмосферу, в якій виростали діти.

Зліва направо (сидять): Маріянна, дружина Скрипника Іванна (у центрі). Стоять – Ярослав і Тамара. 1934 р.

Згодом сім’я Скрипників-Вітковицьких перебирається на Волинь. Про Скрипника заговорили, що цей «східняк» із Полтави любить Волинь більше, ніж деякі місцеві патріоти. Саме тут він став діячем українського громадського та кооперативного рухів.

Тернистий шлях Патріарха і його родини

Друга світова війна в 1939-му розлучила сім’ю Скрипників-Вітковицьких. Степан залишився в зоні генерал-губернаторства, а його дружина Іванна – у Львові. Пізніше патріарх Мстислав згадував: «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою».

Таємниця смерті Іванни Вітковицької і досі не розкрита. На надмогильному пам’ятнику вказано дату смерті – 6 травня 1940 р. Найімовірніше, це було політичне вбивство, бо почерк найманих катів виявився знайомим для родини Скрипника. Тим часом радянська влада, борючись із «петлюрівщиною», винищувала його родичів. 1939-го розстріляли брата, який був лікарем у Ромнах. Степанову маму Маріянну разом із сестрами Мариною та Феодосією Петлюрами – стратили. Братів Андрія й Сильвестра Скрипників – розстріляли, а молодшого, Валеріана, відправили в табори ГУЛАГу – концентраційні табори для «ворогів народу», якi широко застосовував режим радянської iмперiї, щоб нейтралiзувати тих, кого вважав своїми політичними опонентами.

Втрата дружини і братів гірко вразила Степана Скрипника. Ставши вдівцем, він вирішує присвятити решту свого життя Українській Православній Церкві, а на той час почалося її друге відродження. 1940 року в окупованій німцями Холмщині його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив митрополит Іларіон (Огієнко). По відході з Волині радянських військ, у червні 1941-го, Степан Скрипник прибув до Луцька, де очолив видання газети «Волинь». Як редактору, йому вдавалося висвітлювати на сторінках часопису різні аспекти суспільно-політичного життя Волині, зокрема і релігійний.

Степан Скрипник вирішив удруге не одружуватися, сам опікувався дітьми… У квітні-травні 1942-го він прийняв священниче свячення з іменем Мстислав, чернечий постриг та архієрейське свячення із заміщенням посади єпископа Переяславського УАПЦ в Андріївському соборі у Києві (14 травня 1942 р.).

12 жовтня 1942 року єпископа Мстислава Скрипника заарештувало гестапо. За німецької окупації він відсидів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва…

Починаючи з 1970-х років, владика Мстислав виступав на захист українського священика, радянського політичного в’язня о. Василя Романюка (майбутнього Патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з ієрархії Російської Православної Церкви й оголосив про перехід до УАПЦ. Мстислав Скрипник підтримував патріотичний рух в Україні та боровся за звільнення з тюрем політичних в’язнів.

Ще на початку свого існування радянська влада стала чинити перешкоди УАПЦ: арештовувала священиків, засилала в їхні ряди вивідувачів, намагалася розколоти єдність Української Автокефальної Православної Церкви. Більшовицьку владу непокоїло те, що УАПЦ несе живе слово в народ, плекає національну свідомість, є незалежною від Москви Церквою. Від думки про таку Церкву зовсім недалекою була думка й про незалежну Україну…

Після того, як Україна стала незалежною, Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав Скрипник зміг повернутись на Батьківщину. Його стали називати «Божим помазаником для України», «духовним лідером нації», «однією з найвизначніших постатей ХХ століття».

25-26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який прийняв рішення об’єднати дві найбільші в Україні Церкви – Українську Православну Церкву (УПЦ) та Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) в Українську Православну Церкву – Київський патріархат (УПЦ КП). Начебто здійснилася віковічна мрія українського народу – православ’я в Україні стало єдиним і незалежним! Але чи можна назвати ці події саме об’єднанням?..

У першу річницю незалежності Патріарх Мстислав Скрипник передав прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР новоствореній Українській армії. Незважаючи на вік, Патріарх Мстислав взявся за об’єднання православних Церков в Україні, але здоров’я та обставини не дали йому можливості продовжити цю справу. Через низку об’єктивних і суб’єктивних причин він не зміг в останні роки свого життя оселитися в Києві на постійно, однак тоді, коли перебував у цьому місті, старався закласти основи для духовного відродження Церкви.

Найбільшу цінність у спадщині Патріарха Мстислава Скрипника становить «Заповіт і моє благословення», який він написав 1993 року в Бавнд-Бруку (США) за декілька днів до своєї смерті. Автор «Заповіту…» закликає до об’єднання всіх православних Церков в одну-єдину, а потім «…на Соборі національному, таємним голосуванням обрати Одного Предстоятеля, Патріарха Київського і всієї України».

У розпал церковної кризи в Україні 11 червня 1993-го, на 96-му році життя, Патріарх Мстислав помер у місті Ґрімсбі (Канада). 21 червня труну з тілом спочилого перевезли до Саут-Бавнд-Бруку (США), що неподалік Нью-Йорка, і поховали біля церкви Св. ап. Андрія Первозванного, яка є центром життя українців у діаспорі.

Поховали Святійшого в саркофазі у крипті збудованої під його керівництвом церкви Святого Андрія. Свято-Троїцька парафія Бриджпорта серед інших оплакувала Святійшого. Парафіяни пригадували дні, коли архієпископ Мстислав Скрипник вперше прибув до США і, оселившись у Бриджпорті, огорнув своєю батьківською турботою розсіяних по світу земляків…

1993-го, після смерті першоієрарха Мстислава Скрипника, відбувся остаточний розкол УАПЦ і УПЦ КП. Обидві церкви обрали собі нових предстоятелів – патріархів Димитрія Ярему (УАПЦ) та Володимира Романюка (УПЦ КП).

Кандидатура останнього тоді не викликала сумнівів, адже о. Василь Романюк був довголітнім – як у сталінські, так і в брежнєвські часи – в’язнем радянських таборів, учасником дисидентського руху (член Української Гельсінської групи), палким прихильником автокефалії та створення незалежної УПЦ. Під час своєї патріаршої каденції владика Романюк шукав шляхи до відновлення єдності православних Церков у нашій державі. Однак ті ініціативи перервала 14 липня 1995 року його загадкова смерть… Похорон Патріарха Володимира Романюка отримав в українській історії назву «Чорний вівторок»…