Ніла Крюкова: життя проти течії

Сьогоднішній день народження народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, Герой України Ніла Крюкова зустріла словами «Я би ще стільки могла зробити!». Попри те, що останні десять років підступна хвороба висмикнула її із активного артистичного життя і прикувала до візочка, вона продовжує жити одним життям зі своєю державою, гостро реагуючи на події сьогодення. А нам, якщо чесно, не вистачає її щирого і сильного, українського слова.

Її університети

Ніла Крюкова народилася під гуркіт гармат, коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. «Тому, мабуть, така неспокійна і непокірна», – говорить вона. Батько не повернувся з війни, а мати 50 років мовчки пропрацювала в колгоспі. Мовчали і дядьки, тітки, сусіди, лиш пошепки згадуючи голодомор 33-го чи родичів, яких забирали у 37-му «за політику». Потім мама не раз дорікатиме їй, мовляв, навіщо їй та політика, вона ж бо жінка, артистка, людина мистецтва. А вона, напевне, і  стала артисткою,  і пішла в політику для того, щоб мати змогу сказати все, про що змушували мовчати  десятиліттями, а то й віками.

Перший політичний протест Ніли Крюкової визрів іще у шкільні роки. «На уроці історії, – згадує сама артистка, – розповідали про завоювання Єрмаком Сибіру. Довго вчителька розхвалювала хоробрість та героїзм Єрмака, його вдалі битви й підкорення десятків племен і народностей. Для мене це було незбагненно: навіщо знищувати тисячі людей тільки за те, що вони відмінні й незалежні від російської народності. Про це й запитала тут же, на уроці, вчительку. Якою була її реакція – зрозуміло: мене ледь не вигнали з уроку».

Відповідь на ці та інші непрості запитання Ніла Крюкова знайшла дещо пізніше, коли потрапила до Театру «Слово» при Спілці письменників. Там вона близько познайомилася з Григором Тютюнником, Олесем Гончаром, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, відкрила для себе поезію «розстріляного відродження». «Наче пелена з очей спала», - згадує пані Ніла. І це слово правди з того часу стало її найміцнішою зброєю в боротьбі проти брехні і лицемірства, політики залякування і приниження людської натури.

Пізніше, коли у 1987 році вперше потрапить до Канади, вона відкриє для себе і Грушевського, і Винниченка, і багатьох інших «заборонених». А коли через рік їй знову випаде побувати за океаном, вона привезе ці книжки в Україну, привезе сміливо й відчайдушно, як це могла зробити тільки вона. На радянській митниці всіх артистів обов язково перевіряли на наявність «антирадянщини». Коли черга дійшла до пані Ніли і митник почав ритися в її речах, відкладаючи вбік «заборонені» книжки, вона на очах у колеги Галини Менкуш відбирала непомітно з тієї купки томики Стуса, поетів «розстріляного відродження», «Історії України-Руси» Грушевського й ховала під своє широке пальто. Так і пронесла їх через митницю. Ці видання й досі зберігаються у пані Ніли як дорогий серцю спомин.

Пристрасті за «Марусею»

Вона знала, на що йшла, і тоді, коли у 1981 році разом із Галиною Менкуш підготувала моновиставу за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай». За тиждень до прем’єри її почали тягати по різних, схожих більше на судилища,  «художніх» та «літературних» радах, намагаючись з’ясувати, «хто її напоумив читати цей твір, хто навчив так розставляти акценти». Прем’єру спробували заборонити, потім перенесли виступ із філармонії до Будинку культури заводу «Арсенал» (мовляв, прийдуть двоє-троє глядачів, бо хто ж із робітників цікавиться поезією, зате ніхто за кордоном не зможе звинуватити керівництво, що забороняють Ліну Костенко).

Думала, було, відмовитися (надто була вже виснажена і фізично, і морально), але в день прем’єри з «верхів» надійшов наказ: не допустити зриву, бо резонанс від акції вже досяг закордону.  Ніла Крюкова «на повному автопілоті» після всього пережитого прочитала «Марусю» в залі «Арсеналу». Зал був переповнений: прийшли усі, хто мав квитки у філармонію, студенти, робітники. Через одного в залі виднілися й непорушні широкі спини працівників КДБ. А після вистави публіка влаштувала своєрідну акцію протесту, єдино можливу в тих умовах: протягом півгодини люди стояли і мовчки аплодували. І ці плескання в долоні в мертвій тиші зали лунали, як постріли, як ляпаси в обличчя системі.

Були в цій історії і справжні ляпаси. В той момент, коли в «Арсеналі» йшла вистава, Ліна Костенко приїхала до філармонії, викликала директора і сказала: «Вийдіть на світло, я хочу подивитися, ви людина чи провокатор», - і з розмаху ударила його по обличчю. Після цього піднявся величезний скандал, був суд. У пресі з’явилися повідомлення, що «две украинские буржуазные националистки Лина Костенко и Нила Крюкова подготовили в Киеве 29 января националистическое восстанние и приехали главари со Львова». «А зі Львова приїхали вісімдесятирічна мама Галі Менкуш і Ніна Байко та її одинадцятирічний син», - сміється пані Ніла. Однак, тоді було не до сміху. Коли Ліну Костенко запитали, за що вона «дала пощечину должностному лицу», вона відповіла, що це брехня, бо дала вона не один ляпас, а три: за Марусю Чурай, за Нілу Крюкову і за себе.

Слідство тривало три місяці, а тоді все з невідомих причин затихло. «Можливо, вплинула трагедія, що сталася з режисером вистави Прокопом Пасєкою, - пригадує пані Ніла. - Його так затягали по всіх товариських судах і судилищах, що за три місяці він просто згас і відійшов у той світ. Після цього мене викликали і вручили медаль «За трудовую доблесть», але Марусю читати заборонили».

І все ж вона прочитає «Марусю Чурай», по-справжньому, у колонному залі філармонії. Але станеться це лише у 1987 році, коли Ліну Костенко висунуть на здобуття державної премії імені Шевченка.

Слово на барикадах

Взагалі, все життя Ніла Крюкова йшла проти течії, утверджуючи своє розуміння правди життя, істини й віри. Їй забороняли читати Шевченка, Симоненка, забороняли згадувати  Плужника, Стуса, інших поетів покоління «розстріляного відродження» та шістдесятників, а вона читала, словами великих поетів стукаючи у серця людей. Вона скрізь була попереду, з концертами об їздила всю Україну. Коли у 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Ніла Крюкова однією з перших поїхала туди виступати перед ліквідаторами.

Вона приєдналася до учасників студентського голодування, пов’язавши чоло білою стрічкою, а коли 20 серпня 1991 року на тисячу учасників мітингу, що зібралися тоді ще на площі Жовтневої революції, посунули лави міліціонерів, Ніла Крюкова кинулася їм навперейми зі словами: «Хлопці, брати мої, звертаюся до вас, я заклинаю вас, я прошу вас, зупиніться! Не бийте цих людей, не йдіть проти совісті. Будьте з нами. А будете бити – бийте мене першу». І шеренга зупинилася. А за кілька днів на цьому ж майдані уже десятки тисяч людей вітали проголошення Незалежності. Власне, в тому, що ця незалежність звершилася, велика частка і її невтомності, невичерпної енергії та фанатичної віри у свій народ.

У 1995 році Ніла Крюкова балотувалася до Верховної Ради України. «Двадцять п’ять років я працювала в мистецтві, але в час розгулу мафії, шахрайства, байдужості, на жаль, моє мистецтво безпорадне. Політики повинні розмінувати це мінне поле, навіть якщо це занадто ризиковано», – писалося у зверненні до виборців. Тоді вона набагато випередила свого найближчого суперника. Але результати виборів були підтасовані: не вистачило 0,5% голосів, щоб увійти до Верховної Ради. І все ж таки це була перемога: оті передвиборні розмови з простими людьми – по кілька десятків, а то й сотень щодня, від будинку до будинку, від квартири до квартири, від серця до серця – не минули марно ні для самої артистки, ні для тих, кому вона подарувала іскорку віри в себе.

Пізніше вона таки не раз приходила у Верховну Раду – як Митець і як Громадянин, щоб, як попіл Клааса, стукати до совісті депутатів. У 2006 році вона своїм словом благословляла відкриття першої сесії Верховної Ради України п'ятого скликання. А через кілька днів сталася трагедія.

І все ж, Ніла Крюкова лишається в строю. «Тотальна байдужість – це найстрашніше, до чого не можна опускатися. Я буду боротися до кінця – з українською антидержавницькою тоталітарною владою, за майбутнє моїх дітей та онуків. Підбиваючи підсумки у житті, важливо мати право сказати собі: я зробила все, що було в моїх силах», – казала вона. І досі переконана, що все в житті має бути по-совісті.