Битися кокошником об стіну і кричати про знедолених співвітчизників — дуже в стилі Росії. Росіянам погано живеться в Україні — бракує шепоту беріз, сто першого пам’ятника Пушкіну, Лукомор’я, російськомовних шкіл і ще тисячі задоволень, на які неодмінно вкаже білокам’яна, якщо розмова торкнеться умов, в яких перебувають етнічні росіяни на наших палестинах. Деякі українські політики залюбки підігріють подібні вигадки в період виборчої кампанії, аби попіаритись на потребах російської діаспори. Так народжуються міфи, а ще — відповідна стаття видатків у бюджеті самої Росії. Що ж, підтримувати матеріально росіян, які проживають в Україні, — справа в будь–якому випадку хороша. І якщо таким є вибір Росії — то нам тут заперечити нічого. Ми можемо тільки відстежувати, куди насправді витрачають у Генконсульстві Росії кошти, які переказує Москва.

Ми вже з’ясували, хто винен у цьогорічній повені. Приміром, Тимошенко. Нумо шукати, хто нагнав на Київ таку небувалу спеку і яка холера вкрала зі столиці дощі. Зазвичай у таких недружніх акціях підозрюють відьом. Визначають дислокацію і знищують напалмом. Тож час згадати, де в Києві тусують відьми, а з тим заразом і з’ясувати, хто в них за головну. (Ладу Лузіну просимо не турбуватись: її самопроголошення «королевою шабашу» — під великим питанням; є й інші кандидатки). А якщо серйозно (?!), то йдеться — про київські «лисі» гори. Їх у нас більше однієї. Мабуть, для конспірації.

Кожен, хто хоч раз стикався зі столичним швидкісним трамваєм, знає: підземні переходи до нього — це вузькі смердючі й напівтемні коридори, де в час пік тлумиться маса народу, а дрібні «коробейники» примудряються ще й продавати китайські бюстгальтери чи борщагівські пиріжки. Тож навести лад і красу на зупинках швидкісного — діло святе. За це буцімто незабаром і візьметься київська влада, повідомив перший заступник голови КМДА Денис Басс. Чиновник пообіцяв, що шість трамвайних «точок» від вулиці Старовокзальної до Кільцевої дороги переобладнають у сучасні торговельні комплекси.

Власне, дискутувати ні про що: військовий парад на Хрещатику з нагоди Дня Незалежності відбудеться. Вперше за останні сім років. Згідно з наказом міністра оборони. Але риску під «за» та «проти» підвести все ж варто.

В історії цієї родини переплетено все на світі: любов і війна, «свої» і «німці» (а ще — поляки, енкаведисти та інші, бо йдеться, зокрема, про Волинь 30—40–х років). Сюжетних поворотів вистачило б на цілу епопею. В очікуванні ненаписаної книги відкриємо свій життєпис великих українців — нині час для їхнього прямого ефіру.

Якби Верховна Рада була таких розмірів, як у парку «Київ у мініатюрі», розпустити її (чи навести в ній лад) було б справою однієї хвилини. Підняв купол, зачерпнув жменю депутатів, закинув на їхнє місце нових, і — справу зроблено! Трохи наївна і дуже зворушлива виставка маленьких київських пам’яток третє літо експонується на території ресторану «Млин», який розташований у Гідропарку. Хоча, власне, міні–Київ нікуди не дівається і взимку — експонати, як дізналася «УМ», нічим не накривають від дощу та снігу. Як і великий Київ, його копія не мусить боятися негоди — лише людей, які можуть прийти і знищити.

Поки Прем’єр дискутує з Президентом на тему доцільності військового параду, Майдан Незалежності окупували білі чоловічки. Саме білі, а не зелені — тому це не акція проти Черновецького, але також перформенс із соціальним підтекстом. Якщо підійти до котроїсь із дванадцяти гіпсових статуй (десятеро зображують дітей, двоє — дорослих), вони заговорять. Очевидно, спрацьовують сенсори, вмонтовані всередину гіпсу. «Привіт, поговори зі мною, — запропонує каменюка. — Я Артем, мені сім років».

Хома Брут, відомий гоголівський персонаж, у момент найвищого нервового пароксизму, коли клята відьма мало не довела його до інфаркту, намацував у кишені тютюн і жалівся — шкода, мовляв, що в Божому домі не можна люльки закурити... Для менш свідомих бурсаків та решти громадян Київрада нагадує: у культових спорудах релаксувати за допомогою цигарки заборонено. Крім церков, міська влада не дозволяє курити на дитячих майданчиках, місцях відпочинку (включаючи парки, сквери та пляжі), на стадіонах, в офісних приміщеннях, закладах торгівлі, на зупинках громадського транспорту та підземних переходах, в таксофонах, під’їздах та кінотеатрах. Про останні, щоправда, — трохи згодом.

Історія Сирецького гаю як охоронного об’єкта почалася в 1972 році. Тоді радянська влада оголосила 105 гектарів лісових угідь «парком–пам’яткою садово–паркового мистецтва загальнодержавного значення». Сирцю дісталась трохи кострубата назва, з тавтологічним повтором, проте вона давала стовідсоткову гарантію: без згоди вищого керівництва УРСР на його території не могла з’явитися навіть додаткова урна для сміття, не те що цілий котедж для «багатих буратін». За незалежної України Сирецький гай відійшов Міністерству екології та природних ресурсів, а в 2003 році був переданий комунальному підприємству з утримання зелених насаджень (КПУЗН) Подільського району. Відтак КПУЗН на чолі з його директором Олексієм Скрибченком, а також голова подільської райдержадміністрації Євген Романенко відповідають за збереження парку. Та передусім, як з’ясувала «УМ», цим переймаються необтяжені владою мешканці Сирця.

Ідеал толерантності — «про померлих або добре, або нічого» — не завжди є досяжним. Учора на 90–му році життя помер Олександр Солженіцин. Українські інформагентства повідомляють про подію лаконічно, додаючи, що покійний був «російським письменником, істориком, громадським діячем». Дипломатична скорбота та формат повідомлення, звісно, виключають маленький штрих на додачу: померлий був ще й відомим українофобом, що разом із його таборовим минулим та Нобелівською премією робило з Солженіцина більш ніж недвозначну постать.