Якщо у дитини нема можливості жити з рідними батьками, то найкраща альтернатива — це сімейне оточення (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу). Ці банальні речі, мабуть, усвідомлює кожен. Але інтернати та дитячі будинки для виховання сиріт настільки стали для нас звичним явищем, що сам факт їхнього існування довгий час не викликав у нас жодних вагань стосовно своєї доцільності. Але сьогодні, коли всьому світовi хочемо довести, що ми — цивілізована нація, що ладні бути справжніми європейцями, нам доводиться шукати для сиріт батьків, а не лише підтримувати їхнє фізичне виживання. Зараз Європейська комісія суворо вимагає від держав ЄС виховувати всіх дітей у сімейному середовищі.

Який же міністр не любить промчатися вулицею «Мерседесом»! Схоже, саме так розмірковували господарі, зустрічаючи в аеропору Донецька міністра у справах сім'ї, молоді та спорту Юрія Павленка. Однак столичний гість навідріз відмовився від запропонованого шикарного авто і зробив свій вибір на користь скромнішої «Волги». Зате під час робочого візиту «молодіжний» міністр залюбки скористався нагодою покататися на каруселі та гойдалці під час відкриття дитячого майданчика у Ворошилівському районі міста.

Невтішні цифри наводить Державний комітет статистики: нас вже давно не 52 мільйони, як у далекому 1992 році, і навіть не 47. Чисельність населення України продовжує скорочуватися і вперше за роки новітньої історії опустилася нижче рівня 47 мільйонів осіб. За даними державних статистів, станом на 1 листопада в Україні проживало 46 988 212 людини.

«Міністр закінчує нараду, і нам треба поспішати», — попереджає кореспондентів «УМ» прес-секретар міністра у справах сім'ї, молоді та спорту Юрія Павленка пані Ганна. — Його вже чекають ВІЛ-інфіковані та наркозалежні люди, і він пропонує вам поїхати разом із ним, у машині й поспілкуєтесь». За кілька хвилин, перестрибуючи через три сходинки, Юрiй Павленко опиняється у дворі. Ще за кілька — ми їдемо темними вулицями міста, ліхтарі не працюють, а назви вулиць ховаються у мороці. Міністр, вглядаючись у кишенькову мапу, виконує роль штурмана. Нарешті ми у Київському міському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Юрій Олексійович зустрічається і з маленькими дітками, і з дорослими. Він допитується про причини, які змушують людину вперше спробувати наркотик, і у відповідь чує: «Цікавість, про залежність від наркотичних речовин спочатку ніхто не думає». «Які головні проблеми, що турбують ВІЛ-інфікованих?» — звертається він до ВІЛ-позитивної молоді. Йому відповідають, що проблеми виникають тому, що люди дуже мало знають про цю хворобу. Вже в машині, поспішаючи на вечірню нараду Кабміну, Юрій Олексійович все не міг заспокоїтися, намагаючись зрозуміти, де починається і де закінчується межа цієї небезпеки у спілкуванні здорових і позитивних. Просив секретаря підготувати для нього літературу з цієї теми.
Розмову продовжуємо під легкий шум двигуна. Про те, як один із наймолодших міністрів України особисто вибудовував своє життя, яку отримував підтримку і як збирається зараз створювати сприятливі умови для нормального життя української молоді, Юрій Павленко розповів «Україні молодій».

Mинулого року, 8 березня, в родині Муканів зі Львова сталася пригода, яка кардинально змінила життя молодих людей. Дівчинка та її рідні того дня поверталися з театру і прогулювалися центром міста, коли на неї та її маму впала злощасна снігова брила (за іншою версією — буруля). Впала з даху будинку на проспекті Свободи, 19/21, який належить ДП «Бристоль». Травма, завдана тоді Оксанці, була дуже серйозною — брила, зачепивши руку мами, впала дитині на голову і фактично проломила череп. Вдавлений перелом кісток склепіння черепа, забій головного мозку, крововилив — такі травми, за словами Марії Мукан, мами потерпілої дитини, описані у висновку судово-медичної експертизи. «Коли приїхала «швидка», ми думали тільки про свою дитину, наш стан можна лише уявити, — розповідає пані Марія. — Коли ми вже сідали в карету швидкої, хтось вигукнув: «Тринадцять, запам'ятайте, тринадцять!», маючи, очевидно, на увазі будинок, з якого впала буруля». Оксанка Мукан ще й досі лікується, а тому не відвідує школу, вчителі приходять до неї додому. Медики кажуть, що травма, яку отримала дівчинка, могла взагалі забрати її життя, і лише зусилля хірургів та ще, можливо, чудо, її врятували.

Подружжю Наталі та Сергія Гедзь судилося вписати свої імена у книгу благородства та милосердя: їхня родина стала першим у Києві дитячим будинком сімейного типу. Насправді, як каже Сергій, вони з дружиною ніколи раніше не думали про формальний статус їхньої сім'ї — просто завжди хотіли мати багато дітей. Народивши двійко своїх (Іллі вже нині 10 років, Каті — 9), 29-річна Наталя та 34-річний Сергій вирішили взяти на виховання дітей, обділених батьківською любов'ю. Тепер у родині семеро малюків (серед них двоє всиновлених, троє під опікою). Доля і шлях до родини Гедзів — у кожного свої. Наймолодший, 3-річний Антоніо, з'явився у Сергія з Наталею два роки тому. «Ми забрали його з першої міської лікарні, де лежать тяжко хворі діти-сироти, — розповідає Сергій. — Відвідували ми там діток, гралися з ними, приносили солодощі. А потім побачили Антоніо і більше вже не розлучаємося». Антоніо у минулому — «інтернатівський». Але за станом здоров'я (у дитини — ДЦП) він практично завжди був у лікарні...

Світовий рекорд із запам'ятовування чисел, знаків, фігур, тексту та, зокрема, чисел числа p побив львів'янин Андрій Слюсарчук. Щоправда, побиття рекорду не зафіксували представники Книги рекордів Гіннесса — це досить складна міжнародна процедура, тож влаштувати у Львові офіційне змагання не вдалося, та все ж не полишає сумнівів той факт, що певний рекорд усе-таки встановлено.

У незвичайному центрі соціальної реабілітації в селі Гупалівка Козельщинського району Полтавської області на шлях виправлення стали вже кілька десятків людей, яких вiдкинуло суспільство. У кожного було своє важке і безперспективне життя. Тепер все по-іншому. Позаду залишився кримінал, алкогольний та наркотичний дурман, і в районній міліції не зафіксували ні єдиного правопорушення з їхнього боку. А повернув цих людей до життя місцевий фермер — 45-річний Сергій Дідух — і Боже слово.

Так вже сталося, що є «державні» діти. Не багатьом із них щастить позбавитися отого ярлика «нічийності» й знайти собі родину. Українці не поспішають усиновлювати малюків (не надто престижна в нас ця справа), іноземці ж їдуть по наших дітей до України залюбки, але держава неохоче віддає свій генофонд за кордон (на те, звісно, є свої причини). Ось і зараз Міністерство освіти і науки тимчасово не приймає заявки від іноземних громадян на всиновлення українських сиріт. Причина радикальних дій, запевняють у міністерстві, – відсутність звітності на раніше всиновлених українців іноземними батьками. Маленькі громадяни нашої країни (українцями всиновлені діти є аж до досягнення повноліття) просто губляться у закордонних просторах. Заборона все-таки подіяла на іноземців, і звітів за десяток днів в українські консульства надійшло набагато більше, ніж звичайно приходить за півроку.

Дідівщина в армії — досить «бородата» тема. А ось про наругу старших над меншими у студентських колективах мало хто знає. Першокурсники історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка про дідівщину відають не з чужих розповідей — запевняють, що самі зазнають принижень від старшокурсників. Ті, мовляв, систематично відбирають у них гроші, б'ють і влаштовують постійні екзекуції. «Старшокурсники говорять, що оскільки ми — перший курс, то мусимо «виставлятись», тобто давати їм гроші, — розповідає Арсен (імена студентів, зі зрозумілих причин змінені. — Авт.). — Якось «колеги» з другого курсу сказали нам: «Щоб через 10 хвилин був літр горілки, три літри пива та закуска». Також сказали, що ми маємо заплатити 30 гривень із кожної кімнати. Ми змушені були виконувати ці забаганки, бо їх було осіб 15, і вони, лаючись останніми словами, погрожували нас побити. Наступного разу прийшли п'ятикурсники. Вимагали 300 гривень із кімнати. Коли виявилось, що таких грошей зібрати ми одразу не зможемо, то вони відправили нас для початку за горілкою. Але оскільки о першій ночі двері зачинені, комендант нам не дозволила вийти. Тоді старшокурсники змусили лізти з вікна на простирадлах, використовуючи їх замість мотузки, із другого поверху вниз за горілкою. Зазвичай вони викидають із вікна якісь речі одного з хлопців, і він змушений лізти. Як ми не благали їх припинити ці знущання — все даремно».