Навіть для жанру «відкритої» літератури ця книжка видається занадто радикальною, оскільки її авторка, німецька письменниця з румунським корінням, лауреатка Нобелівської премії 2009 року, розповідає про досвід поневірянь у радянських концтаборах, про який навіть уцілілі учасники все своє життя воліли мовчати.

Тексти до цієї збірки писалися протягом 30 років, і поки вони, наче «червоне сухе», вигравали для однойменної передачі на радіо «Свобода», емігрантський світ повнився відповідними зразками літератури. Отже, за той час, коли автор «Винарень», радянський дисидент, поет і публіцист Ігор Померанцев дегустував біля мікрофона свої враження з численних мандрівок алкогольними столицями світу, були опубліковані такі споріднені за еміграційним жанром книжки, як «Їдло» Лева Лосева і «Російська кухня у вигнанні» Вайля та Геніса. Утім для автора «Винарень» приватна світобудова пов’язана не з гастрономією, а з бакалією жанру. «Для мене досвід еміграції, — якось значив він, — це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей — абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов’язано з відкриттям винної культури — одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції».

Важко сказати, для чого пишуться такі тексти. У будь–якому разі публіцистові Михайлу Бриниху, який у своєму новому романі «Хліб із хрящами» заграє з темою канібалізму під час Голодомору, закинути постмодерну грайливість завжди було складно. Адже чистий постмодернізм — як чистий наркотик, сидіти на ньому можна все життя, бо навіть експлуатуючи сакральну тематику, він не переслідує жодної мети, окрім ігрової. Натомість усі літературні тексти Бриниха принципово не ігрові, бо відображають ідейну зацікавленість автора — чи то шахами, як у давньому романі «Шахмати для дибілів», а чи дез–металом, як у новітньому «Хлібі із хрящами». Інша річ, що у випадку останнього з них любов до музики губиться у м’ясному фарші пекельного краєзнавства, а голод 1932—33 років уперше в історії української літератури інтерпретується в жанрі зомбі–треш чтива.

Відомий російський письменник Віктор Пєлєвін недаремно був проігнорований членами журі однієї з тамтешніх поважних премій, які обирали «книжку десятиліття». Не в останню чергу через те, що, видаючи у двотисячних роках мало не по роману щороку, він усе одно залишається співцем дев’яностих. І не лише тому, що найкращі тексти Пєлєвіна на кшталт «Життя комах» або «Чапаєва і пустоти» належать до цього періоду, просто у майбутньому його радянський світогляд мало змінився, незважаючи на «технічні» новинки письма.

Двотомна антологія «Розіп’ята муза», укладена Юрієм Винничуком («Піраміда», 2011. — 624 + 658 с.), — це чергова братська могила, в якій, цілком за класиком, «триста, як скло, товариства лягло», тобто зібрано близько трьох сотень українських поетів, які загинули насильницькою смертю у період від 1905–го по 1959–й рік — від рук, відповідно, денікінців, більшовиків, німецьких загарбників, а також сталінського режиму. Крім цього, до мартирологу включено тих авторів, що полягли на фронтах Першої та Другої світової, померли на засланні та у концтаборі.

Автори цих книжок оперують у своїх творах такими сакральними поняттями, як «час», «доля» і «шлях». І нехай фантазійна стилістика дещо спрощує сприйняття цих складних філософських категорій, але завдяки їй важкий досвід чужих культур, яким обтяжена епоха постмодерну, набуває ознак нестримної легкості нашого з вами буття.

Покінчивши з «геніальними чоловіками» та «геніальними жінками» і поквитавшись зі «злими геніями», чиї стратегії були досліджені у белетристичній серії видавництва «Фоліо», київський аналітик Валентин Бадрак звернувся до суто художнього опису нашого сьогодення. Його дилогія «Східна стратегія», що складається з романів «Родом з ВДВ» та «Офіцерський гамбіт», — це історія двох друзів–українців, яким пощастило вступити до секретної «школи вбивць», як називали за радянських часів Рязанське повітряно–десантне училище, і яких доля згодом розвела по різні боки ідеологічних барикад. Автор дилогії не з чуток знає про службу в десантних військах, оскільки сам він — випускник вищезгаданої школи. І тому мало не вперше, без особливої ейфорії, нам розказують про систему підготовки блакитних беретів у СРСР, а також про пізнішу муштру в не менш легендарній школі ГРУ (Головного розвідувального управління Росії). І тягнеться ця оповідь від подій у серпні 1985 року, які трапились в учбовому центрі Сільце, що за 55 км від Рязані, до квітня 2005 року, який заскочив наших героїв на явочній квартирі росiйського ГРУ, i далi, аж до нашого часу.

За минуле десятиліття прозовий доробок «сірого кардинала» сучасної української літератури, як прийнято називати Володимира Єшкілєва, суттєво змінився — від герметичних екзерсисів до популярної белетристики. Варто згадати такі збірки малої прози, як «Візантійська фотографія», «Інше гроно проникнень і свідчень» і «Країна У», разом з якими були видані романи «Пафос», «Богиня і консультант», а також «Побачити Алькор», який вийшов цього року у видавництві «Фоліо».

Історія книжки Габі Кьопп «Навіщо я народилася дівчинкою?: сексуальні «подвиги» радянських визволителів» (К.: Гамазин, 2011) сумна і трагічна, оскільки викладені у ній свідчення довгий час вважалися небажаними для «дружби народів», спроможними порушити «мир у всьому світі» а чи викривити офіційну хроніку Другої світової війни, яка довгий час була для більшості людей Великою Вітчизняною війною. Сталося так, що у 2005 році відбулося святкування 60–ї річниці визволення концентраційного табору Аушвіц, і саме тоді, під чергові вибухи антигітлерівських сальв, 80–річна Габі Кьопп дістала свій юнацький щоденник, щоб переглянути свідчення про злочини іншої, радянської, системи, ще раз перечитавши про далекий день 25 січня 1945 року, який її пам’ять зберегла як найтрагічніший день її життя.

З легкої руки Умберто Еко автора цієї книжки в Італії називають «національним героєм». І не лише тому, що, видавши свій роман «Ґоморра», молодий журналіст Роберто Савіано автоматично отримав смерт­ний вирок від неаполітанської мафії, перебуваючи нині як автор «Сатанинських віршів» Салман Рушді під захистом уряду. І навіть не тому, що на захист автора виступили шість лауреатів Нобелівської премії, серед яких Михайло Горбачов і Орхан Памук. Просто кримінальний світ у романі Савіано, який вже розійшовся мільйонними накладами, описаний так, що всі наші уявлення про нього летять шкереберть.