На цвинтарі слова

Двотомна антологія «Розіп’ята муза», укладена Юрієм Винничуком («Піраміда», 2011. — 624 + 658 с.), — це чергова братська могила, в якій, цілком за класиком, «триста, як скло, товариства лягло», тобто зібрано близько трьох сотень українських поетів, які загинули насильницькою смертю у період від 1905–го по 1959–й рік — від рук, відповідно, денікінців, більшовиків, німецьких загарбників, а також сталінського режиму. Крім цього, до мартирологу включено тих авторів, що полягли на фронтах Першої та Другої світової, померли на засланні та у концтаборі.

З одного боку, «Розіп’ята муза» — це симбіоз «Розстріляного відродження», упорядкованого у 1950–х роках Юрієм Лавріненком, і довідника «З порога смерті», укладеного на початку 1990–х Інститутом літератури ім. Т.Шевченка, звідки до «Розіп’ятої музи», крім біографій, потрапили портрети деяких письменників у знайомих овальних рамочках. При цьому вражає статистична ретельність упорядника, в якого українські інтелектуальні втрати пораховані з точністю до влучення радянської (одна) чи німецької (дві) бомби, під яку потрапив той чи інший поет; а також кількість жертв гетьманців (дві), денікінців (чотири) і вояків УНР (одна).

З іншого боку, упорядник стверджує, що відкрив близько сотні невідомих поетів, а також розшукав поезії письменників, про яких досі було невідомо, що вони «грішили» віршуванням, як наприклад, прозаїк Григорій Косинка. Щодо цього, зізнаюся, існують деякі застереження. По–перше, Юрій Винничук, відомий містифікатор і укладач багатьох екзотичних збірок — від історії львівських кав’ярень до антології міфічних тварин, казкових чудовиськ і заодно літературної готики — завжди був не проти того, щоб, наче герой Ярослава Гашека, який у «Пригодах бравого вояка Швейка» редагував журнал «Світ тварин», вигадати чергове неіснуюче звірятко, а чи сумнівного історичного персонажа. Наприклад, такого, як Євдокія Біла або Методій Чорний — поетів з Кубані, звідки родом сучасний донецький прозаїк Дмитро Білий, колишній чоловік поетки Анни Білої.

Також, за словами автора антології, праця над «Розіп’ятою музою» була неймовірно цікавою ще й тим, що деякі поети, які вважалися загиблими на війні чи зниклими безвісти, насправді переховувалися і помирали своєю смертю. Мовляв, таких імен небагато, здебільшого про них дізналися завдяки спогадам їхніх родичів. І тут так само слід бути обережним щодо романтики «усної» історії, а також щодо практики «дописування» біографій, взятих з офіційних джерел. Наприклад, з «Енциклопедії українознавства», до фактів з якої про Олександра Сороку припасований хвацький фінал, вартий будь–якої альтернативної історії на кшталт «Мальви Ланди» того ж таки Юрка Винничука, в якій «оживає» репресований поет–футурист Михайль Семенко. Згаданий поет Сорока, як відомо, був у колоні в’язнів, спалених у клуні під Харковом 1941–го року, серед яких загинув Володимир Свідзінський. Натомість у Винничука він захоплює мотоцикла, намагаючись утекти, але його скошує автоматна черга. Хоч відомо, що арештантський конвой НКВС був пішим і ніяких автоматів на озброєнні не мав.

Знову–таки, щодо причин смерті, які заповідають право того чи іншого автора належати до посмертного синопсису українського письменства. Так, з одного боку, самогубство у 1946 році у божевільні поета Миколи Сайка, автора відомої сатири «Сучасна література» («Засосюрилося небо, / Затичинилась земля»), у розглядуваній тут антології вважається злочином радянської системи. З іншого боку, смерть у психіатричній лікарні Нью–Йорка поета–емігранта Тодося Осьмачки, який вважав себе переслідуваним радянськими спецслужбами, як злочин цієї самої системи чомусь не сприймається. Те саме стосується смерті у Києві 1924 року ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського (чий поетичний доробок також присутній у «Розіп’ятій музі»), яка лише офіційно вважається самогубством, що вкотре підтверджується в антології Винничука. Насправді ж це було політичне вбивство, як і смерть Михайла Біленького, колеги Міхновського з видання у Харкові самостійницького часопису «Сніп», так само повішеного у Відні 1920–го року.

Таким чином, репресована муза українського письменства може і повинна бути впорядкована ще й за таким, ситуативним, принципом знищення. І до «розстріляного», «задушеного», а чи «розіп’ятого» відродження нашої культури додасться ще й суто «побутовий» аспект історії «смертельного» повсякдення.