У світі не так уже й багато хаосу, щоб нехтувати ним у пошуку ідеалу гармонії. Так очевидно вирішила авторка повісті «Сни й камені» Маґдалена Туллі, витинаючи свою літературно–архітектурну симфонію, в якій вишукана метафорика, синкопована легендами, притчами і навіть анекдотами, створює враження біблійної урочистості. Хоч насправді хитка архітектоніка її вербального світу, замкнута в оболонці монументального стилю, бере початок у бароко, а продовжується в сюрреалізмі, закоханому в урбаністичні форми природи.

Вікторія Горбунова.
Мрія про Маленьке життя.
— К.: Нора–Друк, 2010. — 200 с.

Роман Вікторії Горбунової — психолога–консультанта за фахом — доволі типове явище в сучасній літературі, що підпадає під категорію «виробнича проза» (нехай навіть «виробництво» це доволі тонкого емоційного кшталту). І створюють це явище, як свідчить анотація, переплетення власного досвіду авторки, а також переживань колег та історії її клієнток. У принципі, всі професії важливі, але читати «виробничі» історії, погодьмося, цікавіше, коли ми, по–перше, не дуже добре розуміємось на окремих різновидах цих професій на кшталт ландшафтного дизайнера чи системного адміністратора. Ну i, по–друге, коли «фахова» розповідь лунає з перших вуст.

У книзі «Сатирикон–ХХІ» Олександра Ірванця зібрано основний масив прозового й поетичного доробку письменника, а саме — романи «Рівне / Ровно» і «Хвороба Лібенкрафта», повість «Очамимря», численні оповідання, а також вибране з усіх його поетичних збірок, які раніше виходили у «Фоліо» у збірці «Хрест». Драматургія, на жаль, відсутня, і цьому існує цілком «технічне» виправдання.

Автор бестселера «Наївно. Супер», норвезький письменник Ерленд Лу, цього разу видав «на–гора» «малолітражний» роман про сімейне життя в умовах, близьких до катастрофи. Здавалося, що критичного може бути в сюжеті про сімейство сорокарічних інтелігентів–скандинавів із трьома дітьми, що вибралися на літній відпочинок до маленького містечка в Німеччині? Навіть якщо батько–песиміст щокроку згадує про нацизм, кпинить із німців і лякає всіх тим, що місто, вибране жінкою для поїздки, — ідеальне місце для тих, хто «любить замикати своїх або чужих дітей у льосі й 24 роки їх три тисячі разiв ґвалтувати». У проміжках між цим наш герой, працюючи скромним завлітом у норвезькому Національному театрі, збирається показати всьому світові, що таке справжній театр, для чого намагається написати свою власну геніальну п’єсу. Він вимучує по два–три випадкових слова у день, які видаються справжнісінькою абракадаброю для ближніх, а сам, тим не менш, всерйоз думає про той час, коли на старості його буде утримувати дочка–тенісистка.

Усе більше нашого люду їздить у Європу, і тема українського колоніального роману стає дедалі актуальнішою. Щоправда, у романі «Твоя дитинка» Ірисі Ликович продовжується традиційна «українська» лінія, і враження про поведінку «наших за кордоном» особливо не міняється, але психологічна глибина з терапевтичним ефектом при цьому набуває неабиякої ваги.

Про сакральну суть сміття на повен філософський голос заговорили з початком 1990–х років. Тодішній дикий постмодернізм визнавав культуру за величезний супермаркет, у якому кожен вільний придбати своє прострочене щастя. Пізніше мова зайшла про музей як цвинтар культури, про що всерйоз розводились як російські оракули сучасного мистецтва на кшталт Прігова і Кабакова, так і українські культурники на кшталт Юрка Винничука з його Великою Сміттяркою у фантасмагорії «Мальва Ланда». Вже сьогодні головний герой роману «Чарівний світ. Тепер» Тимофія Гавриліва — філософ–волоцюга, який снує свою персональну ідеологію в контексті культурного захаращення.

Право на історичну суб’єктивність Чеслав Мілош (1911—2004) — класик польської літератури і лауреат Нобелівської премії — заслужив давно і надійно. Виїхавши з комуністичної Польщі, поет–емігрант не одразу піддався спокусі писати на поталу буржуям проти рідного радянського ладу, який виховував його як слухняного літератора, але випестив натомість справжнього дисидента. Хай там як, але «Абетка» Мілоша — це справжня енциклопедія життя, словник з літератури, історії, філософії, кожне з понять якого має життєве підґрунтя, а кожна фігура займає своє особисте місце у переліку імен.

...Не в останню чергу ця екзотична історія ретроспективного кшталту сприймається на диво легко тому, що нинішньому читачеві давно відомий прийом стрибання у гречку минулого, який часто–густо використовується у кінематографі. Так, знайомлячись із новим романом Андрія Куркова «Садівник з Очакова», на думку щоразу спадають такі самі раптові потрапляння до паралельного світу, як, наприклад, у фільмі «Ми з майбутнього», де героям доводиться вживатися у воєнний побут 1940–х років.

За сюжетом, у новому романі Сергія Жадана всі чекають Германа, який лише на день поїхав провідати брата на свою малу батьківщину і зник. І цілком можливо, що назавше, оскільки люди тут влипають у ландшафт, наче мухи в бурштин, — безвилазно, чи пак, безвиїзно. Чесно кажучи, від самого автора роману теж давненько не було чути чогось іншого, крім художніх спогадів про своє радянське минуле. Мало що змінилося також у новому творі Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград».

Романтика втечі від цивілізації свого часу породила цілий оповідний жанр як у кінематографі, так і в літературі. У культовому роуд–муві на кшталт фільму «Безжурний їздець» Деніса Гопера герої–хіпі бездумно мчать крізь всю Америку в пошуках ефемерної американської мрії, а ось роуд–сторі з літературного поля мандрів іноді пропонують дізнатися про глибші причини такої інфантильності. А вже для цього утікачам треба щось більше за придорожнє вогнище чи ночівлю в степу, і тому ідея притулку, сховища, духовної резервації — ось те, що сповнює хоч якимсь сенсом строкату подорожню прозу таких видатних авторів, як Джек Керуак, Джон Стейнбек і Мілан Кундера. Не став винятком і британський письменник Алекс Гарланд, чий роман «Пляж» (за ним свого часу був знятий фільм iз Леонардо Ді Капріо у головній ролі) щойно побачив світ в українському перекладі у видавництві «Нора–Друк».