Книжка Олени Стяжкіної «Смак радянського» (К.: Дух і Літера, 2021) — одна з несподіванок минулорічного репертуару.

Чорт також має право на мемуари, чи не так?

Коли поглянути на кулінарію як на «репрезентаційну культуру» і побачити у стилі харчування візитівку певного соціуму, тоді раптом відкриваються невідомі політичні ракурси, котрі несподівано освітлюють традиційну історію.

Музей і оплески — речі несумісні.

Вихід мемуарів Маннергейма — подія того ж високого порядку, що і з’ява три роки тому спогадів Черчилля.

Славу романіста приніс Валерію Шевчуку роман «На полі смиренному», написаний 1978-го і надрукований лише по знятті цензурної заборони 1982-го, а кілька років тому вкотре перевиданий видавництвом Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Писання оповідань, що склалися далі у збірку «Жизня», були для Олега Сенцова роботою над собою у буквальному смислі — тестуванням себе як особистості та перевіркою письменницьких амбіцій на серйозність.

У британському видавництві, афілійованому з книжковим гігантом Hachett, вийшов роман Андрія Куркова «Сірі бджоли».

Народна любов до детективів багатогранна.

«Не на всі ще спомини наспів час», — якось написав Іван Дзюба про виразний брак адекватних мемуарів (і не лише письменницьких). І далі пояснив, чому навіть наявне портретування виходить спотвореним: «Жанр літературних спогадів схиляє до мимовільної ідеалізації й канонізації.