Ви вже так, напевно, звикли до різноманітних днів культури, що неймовірно здивуєтеся, коли дізнаєтеся, що у Франції донедавна не було Днів української культури. Були окремі свята — концерти пам'яті Горовця та Сержа Лифаря, але не масштабні заходи, каже голова оргкомітету акції «Українські дні на Лазурному узбережжі» Максим Тимошенко. Україна вирішила наверстати згаяне і шиконути за всі роки: від сьогодні протягом чотирьох днів її пізнаватимуть не будь-де, а на канській вулиці Круазет і у монакському Монте-Карло. Цікаво, що ініціатором даної акції виступила французька влада. Приймаюча сторона виявилася настільки люб'язною, що погодилася надавати українському десантові багато послуг безкоштовно. Наприклад, проживання у чотиризірковому готелі «Мартінез» в Канні, те саме обіцяє приймаюча сторона і в Ніцці. Святкові наряди всі підготували фото тут. За такої активності французів не дивно, що презентація акції відбувалася у престижному ресторані Києва «Ле Гранд Кафе».

Правда, інколи так хочеться все змінити, кинути, знятися з місця і полетіти?! Куди? Та будь-куди, але щоб назустріч своїй мрії. Якісь ми осілі стали, зовсім не як правнуки кочових скіфів, які, кажуть, були нашими пращурами. Тому так радісно стає, коли хтось ламає стереотипи, що буцімто для українців існують кордони — ситцеві, залізні чи обкручені колючим дротом. «Брехня!» — кажуть кілька «підірваних» (у доброму розумінні цього слова) хлопців, сідають у старий добрий «Запорожець» і рушають на острів Папуа — Нова Гвінея, місце, де раніше мандрував Миклухо-Маклай. Хоча, звісно, до шматочка землі в океані на автомобілі не допливеш, але до китайського кордону наш «Запорожець» точно дофуричить, упевнені учасники проекту «Вірус без кордонів» історик Любомир Крупніцький, фізик Андрій Бандрівський та фотограф Ігор Маркін. Середній вік експедиції 22 роки — як і народного українського автомобіля, що пробіг уже 55 тисяч кілометрів. «На «Запорожці» ми плануємо добратись до китайського кордону, і якщо він буде в хорошій формі й китайці нас пропустять, їхатимемо далі, доки доїдемо; якщо цей варіант не проходить — лишаємо машину в Киргизстані й забираємо по дорозі назад», — каже Любко. Про цього хлопця «Україна молода» вже писала минулого року, розповідаючи про його авантюрне велосипедне ралі «Париж—Тернопіль». Тепер на черзі Азія — від Росії до «черепашачого» острова неподалік Австралії.

Їхні зібрання у Києві — завжди подія, а якщо це відбувається за сприяння куратора Українського готичного порталу (www.gothic.com.ua) Стрейнджера, то здибанка обіцяє бути вдалою та вишуканою. Такою як була вечірка «Українська готика», останній перед літнім затишшям масштабний готичний захід в Україні, на який з'їхалися «брати» і «сестри» з усієї «неньки», а також делегації від північної сусідки. Московським готам — привіт! Непосвячені люди на такі імпрези не втрапляють, позаяк «темні сили» згаданого субкультурного руху вміють замаскуватися: цього разу вони облюбували клуб STORE 205, що знайшов притулок на складах універмагу «Україна». Але, незважаючи на насторожуючу адресу, заклад виявився напрочуд приємним і стильним місцем, а готи не просто доповнювали його андеграундовий інтер'єр.

На першій українській прес-конференції Руслана розповіла, як вона відволікала увагу мас-медіа від грека-конкурента, як влаштувала спільну вечірку із конкурентами-сербами із салом і оркестром Бреговича, як під час фінального голосування від хвилювання випила півпляшки вина та багато інших закулісних історій.

Ніч. Сирне кружальце повновидого місяця заглядає в котел, який булькає невідомим варивом. «Це приворотне зілля», — на німе запитання з усмішкою відповідає Олег Скрипка, і я йому вірю. Бо як же інакше, адже знаходимося ми на високому пагорбі Старокиївської гори, неподалік закинутого монастирського цвинтаря, і гуляємо сороміцькі вечорниці. Це останні «домашні» гуляння, бо, за народними звичами, на початку травня починається «вулиця». Звичайні відвідувачі столичних пагорбів з неприхованою цікавістю підтягувалися до дивного натовпу, що ряснів вишиваними сорочками, плахтами, жупанами, смушевими шапками і кольоровими стрічками, а коли в голову вдаряла самогонка, запропонована господинями дійства, і весела музика троїстих, вони вже ставали частиною барвистого печворку жупанів і юпок.

Виставу «Істерія» чекали давно і з нетерпінням. Причин цьому інтересу авансом було кілька. По-перше, Зігмунд Фройд — персонаж цікавий, бо розумний (або навпаки), причому цікавим завдяки своєму психоаналізу він буде ще дуже й дуже довго. По-друге, Богдан Ступка в головній ролі — спокійно повз цей факт в афіші не пройде навіть той, хто до активних відвідувачів театру поки що не належить. По-третє, Григорій Гладій. І, нехай пробачать мені Ступка та Фройд, цілком імовірно, що останній у цьому проекті виконує чи не найбільшу гіпнотичну функцію.

Нинішній рік Українська греко-католицька церква оголосила роком неперервної молитви за прославу митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого. Роком Шептицького було також оголошено 2001-й. Утім невідомо, чи мала би Україна такого митрополита, якби не його мати. Шептицькі — давній боярський рід Галичини, один iз найстаріших у Європі, нащадки якого згодом спольщилися. А от мати Андрея — Софія — була родовитою полячкою, що, зрештою, не завадило їй благословити сина на його місіонерську діяльність в Українській греко-католицькій церкві. У монографії «Молодість і покликання о. Романа» Софія Шептицька описує такий епізод. Якось чоловік сказав їй: «Якщо я матиму кількох синів, хотів би, щоб один із них став уніатським священиком..., а це тому, щоб він міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство». Однак пізніше граф Шептицький довго не давав синові згоди стати на душпастирський шлях, який той сам обрав. Можливо, батько змінив свій намір тому, що два перших його сини померли, і Роман (у чернецтві Андрей) став найстаршою дитиною у сім'ї.

«Чому я став актором? — перепитав Жерар Депардьє. — Бо ця професія дозволяє залишатися в душі дитиною. І всі фільми я роблю для дітей». Ці й інші зізнання відомий французька зірка робила не десь на Єлисейських полях у Парижі, а в самому серці української столиці, в кінотеатрі «Україна». Вчорашня поява актора стала можливою завдяки турботам першої леді України Людмили Кучми, яка спільно зі своєю подругою, главою міністерства у справах сім'ї, дітей та молоді Валентиною Довженко зорганізувала акцію «Митці Франції — дітям України».

Коли життя, здається, псується на ніц, а душу забембала тоскною сірятиною київська зима, на допомогу приходить «Арт Велес». Та сама ГО (громадська організація), яка не дає у ваших мізках жиріти банальному попсу. Але й про альтернативу цього разу не йдеться — «артвелесiвці» замахнулися ще вище — на класику. І не були би вони такими крутими, якби та класика не була українською — незапитаною, незвіданою, але загадковою і звабливою. Цей проект розпочався 2001 року зі стартом першого Всеукраїнського фестивалю «Київська Русь», присвяченого українському бароко. Його плоди ми пожинаємо сьогодні — із виходом у світ трьох компакт-дисків із концертними записами фесту: «Український автентичний фольклор», «Музика українського бароко», «Академічна музика України XIX-XX ст.» Позіхаєте «Нудно...»? Аж ніскілечки! Тут я готова сперечатися навіть із художнім керівником фестивалю Тарасом Грималюком, який вважає, що академічну музику треба подавати гомеопатичними дозами, щоб не отруїти незвиклі до високого маси. Зважаючи на обмежений наклад класичної серії — три CD по три тисячі — нашим масам смерть вiд отруєння не загрожує. Навряд чи почують вони Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Миколу Дилецького. Як-то кажуть, добрими намірами стелиться дорога до пекла, позаяк альбоми розповсюджуються безкоштовно: по київських та обласних школах, серед зацікавлених осіб, у спеціальних музичних закладах, тобто йде ротація по замкненому колу. А так би хотілося, щоб звуки нев'янучої «Мелодії» Мирослава Скорика (саундтрека до телефільму «Царівна») разом із «Плачем Землі» Тараса Компаніченка вибивалися з динаміків вуличної музичної ятки на майдані Незалежності.

Щось давненько на нашому ТБ не було чути хохм гостроязиких кавеенників. Канал «1+1», який раніше так часто радував поціновувачів кавеенівських перлів, здається, повністю відформатувався під безкінечні російські серіали. Коментуючи відсутність своїх ігор у телеефірі «плюсів», президент Міжнародної спілки КВН Олександр Масляков порівняв таку ситуацію із подружніми стосунками, мовляв, як це часто буває в житті — чоловік із жінкою розійшлися. І, як у житті, половинки, що не можуть довго бути без партнера, шукають собі нового. Так сталося, що новим став дійсно «Новий», тобто відомий український телеканал. «Попрацювавши з «1+1», ми вирішили приректи себе на черговий експеримент», — зізнався пан Масляков на офіційній презентації проекту. Ця геніальна ідея (позаяк у жодній пострадянській чи СНГівській країні подібного прецеденту немає) навідалася до Олександра Васильовича, коли президента та іже з ним засипали запитами, куди з Києва подівся КВН.