Таких фестивалів у світі небагато. Зазвичай кінофоруми леліють нове кіно, його структурують, збирають у «букети», аби винюхати нові віяння... А тут кіно старе, архівне, пропахле порохом століть — від кінця дев’ятнадцятого і до кінця двадцятого. Фестиваль щороку, уже вчотирнадцяте, проводив Держфільмофонд Росії (раніше СРСР), який знаходиться під Москвою.
Один із найбільших світових кінофорумів досяг пенсійного віку. Одначе молодиться з усіх сил... І, схоже, ніякі кризи на ньому не позначаються. Величезна програма фільмів і гарантована увага глядачів, передусім німецьких. Так було всі останні роки: яку б стрічку не показували — зал повний. Власне, це і є основною роботою справжнього фестивалю, його культурною місією — творити особливу людську спільноту, об’єднану певними цінностями, світоглядними передусім. Берлінале, і це вже є давньою традицією, орієнтований на контекст політичний і геополітичний, на аналітику соціального облаштування життя у різних його сегментах.
11 лютого у столиці Німеччини відкриється черговий кінофестиваль, який, нагадаю, входить до числа найпрестижніших, поруч Канн і Венеції, світових кінофорумів. Фестиваль ювілейний, уже 60–й... Перший відбувся в середині минулого століття, у червні 1950–го року, у тоді ще Західному Берліні.
У Москві відбувся 31–й Міжнародний кінофестиваль. Три російські фільми («Петя по дорозі в Царство небесне» Миколи Досталя, «Чудо» Олександра Прошкіна, «Палата № 6» Георгія Шахназарова), картина «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової (вона представляла Україну) та стрічка мексиканки Маріанни Ченійо «П’ять днів без Нори» стали переможцями в основному конкурсі. В іншій конкурсній програмі — «Перспективи» (вона прагне акумулювати молоде й експериментальне кіно) — переміг 34–річний грузинський режисер Вано Мурдулі. У його «Зоні конфлікту» йдеться про події, що відбувалися в Грузії у 1990–ті...
Уперше український критик працював у журі Міжнародного кінофестивалю найпрестижнішої категорії «А». Персональний 500–сотий «Мерседес», п’ятизірковий готель «Національ» із вікнами на Красну площу, навіть охорона, яка стримувала бажаючих поспілкуватися з кінематографічними «суддями»... Обов’язкові обіди і прийняття... А що лишилось за лаштунками Московського кінофестивалю — те, чого не можна побачити звичайному глядачеві? Про це «УМ» попросила розповісти нашого постійного автора Сергія Тримбача, який щойно повернувся з Москви.
У німецькому Вісбадені відбувся наш кінофестиваль. Наш у тому сенсі, що нас там було — і чимало. Фестиваль під назвою goEast (що означає «йти на Схід») проводився вже вдев’яте і мав певний український акцент. Передусім тому, що в рамках фесту було зорганізовано ретроспективу фільмів Кіри Муратової. А ще — у конкурсі студентських стрічок брало участь чимало українців...
Взагалі–то фестиваль має англомовну назву goEast, що значит «йти на Схід». Одначе виходить так, що це ми приїхали до Вісбадена, славного курортного міста, в якому живуть переважно заможні люди. А ще тут особлива енергетика змагань. Всесвітньо відоме казино — саме тут колись Федір Достоєвський програв мало не все. Потому вже написав роман «Гравець». От як треба ставитись до програшів — обертати їх на творчі перемоги.
Що таке великий кінофестиваль? Навіщо їздити на нього? Фільмів і так багато — дивись донесхочу. Та це все одно, що запитати, навіщо ходити в музей... А тому, що колекція, а тому, що пропонується певний кут зору — і на саме мистецтво, і на реальність як таку. Берлінський кінофестиваль, який закінчив свою роботу минулої суботи, є одним із найбільших музеїв сучасного світового кіно.
Чи не вперше за останні роки головний приз Берлінале не став абсолютною несподіванкою. Фільм «Згіркле молоко» молодої перуанської режисерки Клаудії Льоси (їй 33 роки) отримав «Золотого ведмедя», і це виглядає загалом справедливо. У фільмі поєднуються доволі жорстка картина соціальної реальності й самовиявлення джерел народної культури — виявляється, вона ще живе на околицях великого міста, і саме в ній прості люди черпають свій оптимізм...
Сьогодні, суботнього вечора, Берлінський кінофестиваль урочисто відзначить завершення своєї роботи. У Палаці Берлінале (у ньому п’ять поверхів для глядачів з усіма можливими зручностями і величезним екраном) вручать один Золотий і кілька Срібних «ведмедів» (цей звір, як відомо, є символом німецької столиці). Прогнози тут роблять украй обережно — у цього фестивалю є мало не ментальна особливість їх спростовувати. Особливо це стосується головної нагороди — її, як правило, не вираховує ніхто.
