Минулої суботи у столиці Росії фінішував 32 міжнародний кінофестиваль. Журі, очолюване знаменитим французьким режисером Люком Бессоном, присудило головний приз «Золотий Георгій» фільму «Брат / Hermano» режисера Марселя Раскіна (Венесуела). Спеціальний приз журі «Срібний Георгій» отримала картина «Албанець / Der Albaner» Йоханнеса Набера (Німеччина, Албанія). Такий самий приз, тільки за кращу режисерську роботу, вручено поляку Яну Кидаву–Блонському (фільм «Ружичка / Rozyczka»). Кращими акторами визнано Вільму Цибулькову за виконання головної ролі у чеській стрічці «Як рай земний / Zemsky raj to na pohled» та Нік Хелілай («Албанець»). Ну а «Срібного Георгія» за кращий фільм конкурсу «Перспективи» отримав «Реверс / Rewers» Бориса Ланкоша (Польща).

Почесні призи отримали французи — режисер Клод Лелюш («За внесок у світовий кінематограф») і Емманюель Беар («За підкорення вершин акторської майстерності та вірність принципам школи К. С. Станіславського»).

Учора в Москві відбулася урочиста церемонія відкриття 32–го за ліком міжнародного кінофестивалю. У радянські часи він мав велику популярність у наших глядачів, оскільки надавав розкішну, як на ті часи, можливість знайомства із західним кіно, тоді малодоступним. У роки перебудови кінця 1980–х він зацікавив і Захід, оскільки той дуже переймався подіями у СРСР. У 1990–ті стався мало не цілковитий занепад — фестиваль класу «А» (таких небагато) перестав цікавити як іноземних кінематографістів та журналістів, так і російських глядачів. Однак після того як Мосфест очолив харизматичний Нікіта Міхалков, почалися трансформації, пошуки своєї ніші в кінематографічному часі й просторі.

А 22 квітня у столичному Будинку кіно показали ранні стрічки ювіляра — «Явдоха Павлівна» (Одеська кіностудія, 1966) та «Чи вмієте ви жити?» (Кіностудія імені О. П. Довженка, 1970). Раритетні, між іншим, картини...

Ранній Муратов маловідомий навіть кінематографістам. Хіба що фільм «Наш чесний хліб» 1964 року, поставлений в Одесі разом із Кірою Муратовою, трохи прозирає у пам’яті. Історію голови колгоспу Макара Задорожного (видатний актор Дмитро Мілютенко) викладено у дещо традиційний для радянського кіно спосіб відтворення селянсько–колгоспного життя. І водночас тут спостережено незвичну жорсткість сюжетної конструкції: цінності окремо взятої людини виявляються вартіснішими усього ідеологічного барабанного «бою». Мені доводилося читати стенограму обговорення стрічки московськими критиками і журналістами. Вони мало не в один голос говорили про переваги українського фільму над картиною «Голова / Председатель» Олексія Салтикова, чия правдивість і реалістичність ставились під сумнів. Хоча останній тоді прогримів на увесь Радянський Союз, актор Михайло Ульянов отримав найвищу у державі Ленінську премію, а муратовський витвір лишень скромняцький тираж...

Ювілейний, 60–й за ліком, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Під уже звичне буркотіння журналістів: слабка конкурсна програма, куди фільми включають за мало зрозумілими критеріями (один, утім, прозорий — наявність чітко артикульованого соціального чи геополітичного матеріалу), небагато світових кінозірок, а до всього ще й вкриті кригою, нечищені вулиці, навіть навколо Berlinale Palast... І все це правда: і програма могла бути сильнішою, і вулиці чистішими. Одначе ж було й таке, що не забувається, або принаймні викликає повагу.

Минулої суботи ювілейний, 60–й за ліком, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Журі, очолюване німцем Вернером Херцогом, присудило Золотий та кілька Срібних призових Золоте звірятко отримав 46–річний турецький режисер Семі Капланоглу за фільм «Мед». Гран–прі журі «Срібний ведмідь» очікувано дістався румунській картині «Коли хочу свистіти — буду свистіти» Флоріана Сербана. Не менш очікуваним виявився «Срібний ведмідь» за режисуру — Роману Поланському («Письменник–привид»): треба ж було заявити про солідарність митцеві, що перебуває під домашнім арештом за справжні чи уявні гріхи давно минулих літ.

Берлінський кінофестиваль готується закрити завісу грандіозного Berlinale Palast — суботнього вечора на його сцені з’являться члени журі на чолі з Вернером Херцогом та переможці великого повнометражного конкурсу. Прогнози є різні, пошлюся тільки на одне джерело: поки що найвищі оцінки від журі критиків журналу Screen International (він з’являється тут щодня) отримав фільм «Як я провів цим літом / Как я провел этим летом» Олексія Попогребського. Для великого журі, звісно, ті оцінки аж ніяк не указ, одначе цілком можливий один зі «Срібних ведмедів»...

У четвер у великому конкурсі Берлінале показали фільми «В дорозі» боснійки Ясміли Жбанич, «Єврей Джюс — зліт і падіння» німця Оскара Рьоглера та «Головоломку» (або «Пазл») аргентинки Natali Smirnoff.

З–поміж інших — дві новини: погана й хороша. З якої почати? Почну з гіршої: наш Мирослав Слабошпицький у конкурсі короткометражних стрічок нічого зі своєю «Глухотою» не виграв. Журі лишилось глухим і не почуло режисерський месидж. Утім засмучуватись не варто: участь у Берлінале сама по собі вже є нагородою. Хоча в кулуарах усе частіше чуються нарікання на відбір фестивальної програми: чи не забагато фільмів про проблеми секс–меншин (іноді вже думаєш — чи ж меншин насправді, так усього цього багато на екрані), про політкоректність (це коли обов’язково про вихідців із Третього світу і їхнє життя в Європі), про соціальні проблеми, відтворювані в суто фактологічній манері, поза художньою аналітикою, і т.д.

Невід’ємна складова будь–якого великого фестивалю — кіноринок. Українці замислились над тим, що кіно — це теж товар і його треба продавати, і створили Українську кінофундацію, на чолі з Андрієм Халпахчі. Її презентація у Берліні три року тому вразила багатьох: посеред німецької столиці, в одному з найпрестижніших ресторанів і найбільших залів було влаштовано прийом за участі Катерини Ющенко. Тоді те шикування сподобалося не всім. Мовляв, навіщо таке показне багатство за бідності вітчизняного кіно...

У вівторок у великому конкурсі Берлінського кінофестивалю показали «Мед» турка Семіха Капланоглу та ірано–німецьку картину «Мисливець» Рафі Пітса. І ще багато картин у різних програмах. Журналісти переважно скептично оцінюють рівень передусім конкурсної програми. Утім це не новина — так буває щороку. Хочеться «чогось такого», а подібне трапляється рідко. Поки що журналістське журі журналу Screen Inernational найвище поцінувало румунську стрічку «Коли хочу свистіти, я свищу», далі картина Романа Поланського «Письменник–привид». Одначе попереду ще чимала частина конкурсу...

У столиці Німеччини йде сніг — стільки його не бачили тут, мабуть, не одне десятиліття. Невеличка радість для киянина: і тут вулиці виглядають не надто чищеними. Коли вже у німців так, то про що нам говорити?

А от чого у нас ще не побачиш — отаких черг у кінотеатрах. У радянські часи такі стояли за супердефіцитним туалетним папером. Тут за чимось духовним. Не завжди, правда, можна зрозуміти, чому дивляться, навіщо? А головне — навіщо той чи інший фільм узяли на один із найбільших і найпрестижніших кінофестивалів планети...