У новому «хлібному сезоні» держава не втручатиметься у діяльність хлібопекарських підприємств. Так вирішили депутати, відхиливши зміни до законопроекту «Про ціни та ціноутворення», згідно з яким мав установлюватись мораторій на підвищення цін на хліб і хлібопродукти. Автори проекту (ідеологом якого виступав Петро Симоненко) пропонували стримувати ринкову ціну хліба доти, поки мінімальна зарплата та пенсія не сягнуть рівня прожиткового мінімуму. З огляду на те, що різниця між цими двома цифрами більша, ніж півтори сотні гривень (мінімальна зарплата складає 205 гривень, «свіжоприйнятий» прожитковий мінімум — 358,13 гривень), буде це ой як не скоро.

Дослідне господарство «Нива» Христинівського району Черкаської області задумало запастися насінням гороху й для цих потреб не поскупилося на 133 тисячі гривень. Такі чималі кошти керівники сільськогосподарського підприємства перерахували приватному підприємству «Шептицький» за горох. Ще більшу суму, а саме аж 145 тисяч гривень, переказали «Шептицькому» з бухгалтерії СТОВ «Орадівське» цього ж району. І теж нібито за насіння гороху.

Село Княжичі, що в Броварському районі на Київщині, не схоже на більшість збіднілих і занедбаних українських сіл. Чепурні вулиці, добротна асфальтівка, водогін, газ, доглянуті подвір'я, сучасно вбрані люди, що повертаються надвечір з роботи, — усе свідчить, що це не якийсь глухий кут, а київське передмістя, яке через котрийсь десяток-два років ризикує повністю «влитися» в столицю. Ольга Касьян, голова Княжицької сільської ради, каже, що в селі вже кілька років немає проблеми з відтоком молоді. Тут навіть хату купити складно: селяни бачать перспективу, тому воліють жити в Княжичах, а працювати в Києві, куди маршрутки їздять мало не кожні півгодини.

Але, окрім благ цивілізації, стабільної роботи і високої зарплати, близькість до столиці підкинула місцевим мешканцям спокусу, проти якої важко встояти. У селі різко підвищився попит на землю, який, як для сільської місцевості, дає шанс швидко розбагатіти — одномоментно заробити 10—20 тисяч гривень. Особливо пощастило власникам паїв, тих самих земельних ділянок площею 1,42 гектара, які ще рік тому здавалися нікому не потрібними, бо самотужки їх нічим було обробити, а малої орендної плати — 150 кілограмів зерна на рік — вистачало тiльки щоб прогодувати якусь курку. Тому люди почали швидко пускати землю з молотка.

«Українське село після реформ. У таких сіл нема майбутнього». «Транспарантом» із таким гаслом була прикрашена трибуна спікера Володимира Литвина під час і після доповіді міністра аграрної політики Віктора Слаути. Неначе на своє виправдання, Віктор Андрійович почав із того, що «вже приймаються непогані й досить конкретні законодавчі акти», які, ймовірно, мають суттєво підвищити рівень життя сільського населення. Звичайно, не міг міністр у кращих урядових традиціях не підкреслити, що тільки завдяки консолідації зусиль Кабміну та Верховної Ради намітились позитивні зрушення щодо розширення державної підтримки агропромислового комплексу.

Цього року уряд продовжить практику заставних закупівель зерна, яку розпочав два роки тому. Минулого тижня уряд затвердив рівень заставних цін на зерно цьогорічного урожаю.

«Пише вам інвалід Радянської армії з великим проханням: розкажіть, скільки коштує приватизація землі. Я маю біля житлового будинку землю — десь один гектар — і не можу її приватизувати, бо дуже дорого просять, аж 860 гривень! То прошу відповісти, чи може бути така ціна, щоб корову продати і приватизувати землю?!» — запитує Юрій Волощук, мешканець селища Ясіня, Рахівського району Закарпатської області. Уявляю, як здивуєтеся ви, Юрію Миколайовичу, а з вами і тисячі наших читачів, коли дізнаєтеся, що насправді власне приватизація землі — як городів так і паїв — не коштує нічого. Проте це зовсім не означає, що в процесі приватизації тієї чи іншої ділянки не потрібно платити. Потрібно — за реєстрацію. Щоб прояснити ситуацію, спробуємо подивитися на процес очима «земельників». Отже, «УМ» надає слово Геннадію КОСТЮКОВУ, кандидату економічних наук, директору Харківської регіональної філії Центру державного земельного кадастру при Державному комітеті земельних ресурсів і почесному землевпоряднику України.

Питання, як запліднювати корову, штучним чином чи бичком, перед більшістю селян не стоїть. Тільки-но тварина входить в охоту, як тут же, на громадському пасовиську сама підбирає собі пару з-поміж трьох-чотирьох сільських бугайців і через деякий час на радість хазяям приводить телятко. Зрозуміло, що про якусь «породистість» потомства не йдеться. Здебільшого людей влаштовує будь-який результат.
Тому не варто дивуватися наслідкам такого неперебірливого спаровування, які є ще красномовнішою ілюстрацією до занепаду українського тваринництва, ніж скорочення маточного поголів'я. Так, якщо протягом 1991—2003 років корів у нас поменшало майже удвічі — на 4,1 мільйона голів, то приплід телят скоротився вшестеро — із 7,2 мільйона до 1,2 мільйона тонн. При цьому ситуація має стійку тенденцію до поглиблення.

Тема насіння сьогодні популярна як ніколи, бо ж народ почав масово засівати-засаджувати дачні ділянки, городи і поля. Відповідно, актуалізувалася вона і для осіб з кримінальними нахилами. Тернопільські правоохоронці, приміром, нещодавно викрили злочинну групу, яка спеціалізувалася якраз на «чистці» комор різних сільськогосподарських підприємств. Спочатку група молодих чоловіків займалася насінням, так би мовити, законно — скуповувала його у селян, щоб потім перепродувати, але навар, мабуть, не задовольняв. Тоді вони дещо змінили діяльність.