Народний депутат Володимир Стретович — голова Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією — зареєстрував у парламенті проект внесення змін до Закону «Про вибори Президента України» під №4418, в якому пропонує Верховній Раді переписати частину 5 статті 2 чинного виборчого закону. Ідея Стретовича вельми цікава: слід зробити так, щоб кандидатом у президенти не міг стати громадянин, який був засуджений, навіть у разі погашення та зняття судимості в установленому порядку. (У діючій редакції закону ця стаття передбачає можливість висуватися колишньому злочинцю на посаду глави держави у разі погашення та зняття судимості).

Відомий письменник минулого століття Рей Бредбері писав: «Якщо вбити метелика — порушиться код Всесвіту». Можна собі тільки уявити, як порушиться генетичний код народу, у якого вбито десять, сім або й п'ять мільйонів громадян... Можна осягнути і зрозуміти всю драматичність поразок та втрат у його подальшій історії. Але, якщо по 70 роках трагедії народ здатний пом'янути душі невинно убієнних, він вистояв. Тому є впевненість, що тотального порушення у нашій суспільній свідомості не сталося. А ще є віра в історичну перспективу і в людей. У тому числі і з парламентської більшості.

Фракція «Наша Україна» звернулася до Конституційного Суду з вимогою визначити, чи відповідає вимогам Основного закону ухвалене парламентською більшістю рішення зменшити розмір мінімальної заробітної плати з 237 до 205 гривень з 1 грудня 2003 року. Про це у четвер повідомив народний депутат Віктор Пинзеник.

Свого часу «Мала земля» — така собі тоненька агітка, написана від імені генсека Леоніда Брежнєва, в якій розписувалися воєнні подвиги її «автора», була предметом обов'язкового обговорення для широкої радянської громадськості від Чопа і до Курил. Письменники з іменами, представники багатотисячної армії «партгоспактиву» і просто рядові будівники комунізму на різних зборах, по радіо і з телеекранів наввипередки оцінювали достоїнства шедевру епохи пізнього брежнєвізму, удостоєного найвищої в тодішньому СРСР премії — Державної. Такий був час, така була держава, її ідеологія, і такою була система «промивання мізків» для трудящих — щоб вони багато не замислювалися про світоустрій, а вживали його препарованим відповідно до лекал, виготовлених у тодішніх ідеологічних майстернях.

Народний депутат Євген Червоненко, член фракції «Наша Україна», коментуючи звинувачення Леоніда Кучми, нібито в нинішній аграрній кризі винні три останні склади Кабінету Міністрів, включаючи уряд Віктора Ющенка, висловив своє обурення цією заявою гаранта. «Коли уряд Ющенка приймав справи від попередників, головною проблемою було те, що запаси зерна зберігалися на 530 підприємствах різних форм власності, і лише з кожним десятим із них були укладені відповідні договори. При цьому грошей, які отримував Держрезерв від держави, не вистачало не лише на оплату зберігання зерна, а навіть на утримання власне системи Держрезерву», — зазначає в коментарі для прес-служби «НУ» Червоненко, який за Прем'єра Ющенка якраз і очолював Державне агентство з управління державним матеріальним резервом.

«Я пішов. Я ніколи не зраджував свого народу, тому вважаю, що як президент повинен був подати у відставку. Я звик до відставок. Справ у мене багато, і є що написати. Для мене це щастя — поки живий, щось ще встигнути». Цими словами Едуард Шеварднадзе — колишній лідер Компартії Радянської Грузії, колишній міністр закордонних справ СРСР часів Горбачова, один із головних руйнівників Берлінської стіни — підвів риску під своїм другим президентським терміном у незалежній Грузії.

Пане Президенте! Ваша вельможність нарешті особисто відповіли на мої відкриті листи в інтерв'ю придворній газеті «2000». То маємо діалог.
Гостина Єльцина в Гуті відбилася на вашому, і без того специфічному, способі мислення. Ви наділили своєю увагою Балкани, Грузію, «Нашу Україну», уряд, парламент і... (очам не вірю!) Яворівського. Цілий розділ мені «від душі», з царського плеча, з президентською щедрістю... з вірою, що ненависного опозиціонера знищено назавжди.

Ще трошки, і такої довгоочікуваної, омріяної всіма гілками влади й обговореної народом політичної реформи... не буде. Якщо Верховна Рада не вичавить із себе 300 голосів на підтримку змін до Конституції протягом трьох пленарних тижнів, що залишилися до кінця цієї сесії, на реформі «можна буде ставити хрест». Хоча, з іншого боку, спікер парламенту Володимир Литвин, якому належить ця фраза, оптимістично констатує, що й без політичного реформування Україна не загнеться — жила ж вона якось раніше. А Президент, у свою чергу, переконаний, що все буде «чікі-пікі» — мовляв, змінити щось у Конституції не відмовилася б жодна з парламентських фракцій, а раз так, то й компромісу можна з кимось та якось досягнути, і реформі — обов'язково бути.
І аби ніхто після тріумфального перекроювання Основного закону не закинув «закрійникам», що вони ухвалили такі-то зміни, проігнорувавши думку народу, в усіх селищних, районних та обласних громадах кинулися проводити громадянські форуми на підтримку політичної реформи, які часом, аби ввести в оману не надто підкованих політично людей, за аналогією з ініційованими «Нашою Україною» заходами, називають «форумами демократичних сил». Судячи з резолюцій таких зборів, українські громадяни одностайно виступають за обрання глави держави Верховною Радою, за те, щоб дозволити парламентаріям суміщати посади в різних гілках влади і далі в такому ж дусі. Проте, як з'ясувала «УМ», насправді це всезагальне «схвалення» — черговий колос на глиняних ногах...

Учора Україна відзначала черговий День незалежності. Звісно, офіційно наша держава стала незалежною 24 серпня 1991 року — в день проголошення Верховною Радою Акта про державну незалежність, проте й донині серед національно свідомих політиків та пересічних українців точаться суперечки щодо того, яку саме дату слід вважати реальною точкою відліку історії новітньої України: ту, що записана в Конституції (себто 24.08.1991), 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада ще УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, чи 1 грудня 1991-го — день, коли фактично весь український народ на загальному референдумі підтримав своїх законодавців і сказав незалежній Україні тверде «так». «УМ» уже розповідала про те, що до останнього варіанту схилявся, зокрема, і В'ячеслав Чорновіл. Хоча, безумовно, усі три дати є знаменними для кожного справжнього українця. Тож незалежно від того, чи відзначала ваша родина 1 грудня як свято, чи ні, у цей день таки варто було згадати про тих, хто 12 років тому долучився до історичного рішення всенародного референдуму й переконав навіть затятих скептиків у тому, що Україна просто зобов'язана бути незалежною. В цьому матеріалі йдеться про справжніх авторів «безіменної» листівки, яка невідомо звідки з'явилася напередодні референдуму й розповіла людям правду про те, як «чудово» жилося багатій ресурсами Українській РСР у компанії «братніх» республік.

За сорок прожитих років Андрій Шкіль встиг двічі побувати студентом (і, відповідно, двічі дипломованим спеціалістом, здобувши освіту лікаря та журналістський фах). Він рано почав торувати свій політичний шлях, відліком якого став кінець 80-х років. Він був одним з тих, хто вписав унсовську сторінку в партійне життя України. Він успішно поєднував політичну діяльність з видавничою, друкуючи на Львівщині першої половини 90-х дві газети і часопис «Націоналіст». Він став політв'язнем після подій 9 березня 2001 року, провів за гратами 13 місяців (дев'ять з яких прийшлися на одиночну камеру в СІЗО СБУ). За нього, ув'язненого та не баченого електоратом кандидата в нардепи, 31 березня 2002 року проголосували 34150 виборців. Він склав присягу парламентарія і увійшов до складу «бютівської» фракції...