Володимирові Рибаку — 66, а у своїй родині він скоро стане прадідом. Є в нього й інша сім’я, якій він вірний із самого початку, — Партія регіонів. У другій половині 90–х Рибак стояв біля витоків тоді ще Партії відродження регіонів України, був її лідером та співголовою Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України», яка за 15 років виросла в нинішню «керівну й спрямовуючу». Він уродженець і колишній мер, звісно ж, Донецька.

Але Рибак, на відміну від «середньостатистичних» «регіоналів», залишається людиною скромною в повсякденному житті. Ще донедавна в нього не було охорони (тепер є за законом). Рибака — екс–віце–прем’єр–міністра, голову парламентського комітету, чільного діяча партії влади — можна було запросто зустріти на дешевому ринку «Столичний» на вулиці Окружній у Києві, де він сам купував городину. І машиною тоді керував сам.

Живе пан Володимир на віце–прем’єрській державній дачі в Кончі–Заспі. Каже: «Плачу за комунальні послуги, все як належить. Але ж вона не моя — ні дітям, ні онукам...» Кабінет Рибака–Голови ВР теж обставлений скромно, без претензій, як було й за попередніх спікерів–«нерегіоналів».

Очевидно, що в президенти Володими Рибак не балотуватиметься, і цим порушить українську політичну традицію, адже в нас кожен спікер пробував штурмувати президентську вершину.

У голови ПР Януковича Рибак багато років був заступником. Саме як перевіреного партійця, на якого можна покластися в період «штормової загрози» перед президентськими виборами 2015 року, Янукович підтримав Рибака на посаду Голови Верховної Ради.

Наприкінці січня, як того вимагала опозиція, позачергової сесії Верховної Ради точно не буде. Про це в інтерв’ю «УМ» сказав Голова Верховної Ради України Володимир Рибак.

Розмова журналістів «України молодої» з Головою ВР відбувалася в його кабінеті вчора опівдні. Приблизно в цей самий час велика група депутатів опозиційних фракцій — Соболєв, Аваков, Павловський, Слюз, Ємець, Канівець, Петренко та інші — прийшли до дверей приймальні керівника парламенту, аби наполягати на підписанні документа про проведення позачергової сесії.

Звістка про єдиний пакет документів, начебто потрібний для отримання шенгенської візи, в Україні виявилася «качкою». Перевірка новини, проведена «УМ», показала, що нові правила оформлення «шенгену» з 14 січня стосуються лише Російської Федерації.

Парадокс: про Український вільний університет, що діє в Мюнхені, в самій Україні майже нічого не відомо. Як потенційним студентам, так і ширшим та більш просунутим колам громадськості. А проте УВУ — унікальний у своєму роді вищий навчальний заклад принаймні для Старого світу. «Спроби створити щось подібне були і в інших народів, — каже нинішній ректор УВУ Ярослава Мельник. — Зокрема, був Балтійський університет, але протримався він недовго. В Німеччині є дуже потужна російська громада, росіяни мають тут свою пресу, дитсадки, школи, але російського університету — немає. Повноцінний закордонний виш із національною мовою навчання в Європі є лише в українців».

Ми спілкуємося з пані Ярославою в її кабінеті у новій будівлі УВУ на Барелліштрассе, 9–а. Колись це було передмістя столиці Баварії, а тепер — один із мальовничих районів Мюнхена. Звідси рукою подати — якихось 700 метрів — до королівського палацу й парку Німфенбург. Перший блок зимового семестру почався тут 5 листопада, закінчився — вчора. До кінця січня ВНЗ бере новорічну паузу, тоді заодно й відзначить 92–гу річницю від свого заснування (урочистості призначено на 6 лютого).

Далеко не всі навіть із тих, хто цікавиться життям української діаспори в Німеччині, знають, що скрутні часи УВУ лишилися позаду й університет узяв новий, успішний старт у цьому досить скромному двоповерховому особняку в районі Нойхаузен–Німфенбург. Адже значно відомішою була будівля УВУ за адресою Пінценауерштрассе, 15 (інтернет–сервіс Google Maps і досі позначає цю споруду як «Украініше Фрає Універзітет»). Років три–чотири тому подейкували ледве не про кінець легендарного діаспорянського вишу. Але він знайшов спосіб, як вижити, і залишився одним із провідних центрів наукового й громадського життя українців у Німеччині.

Дива не сталося. Як і прогнозувалося напередодні, Головою нової Верховної Ради обрали перевіреного «регіонала», першим заступником — представника КПУ, Прем’єром затвердили Миколу Азарова.

У середу парламент розійшовся після сьомої години вечора, змучений стартовим протистоянням. Учорашній день теж почався з бійок зі спробами захоплення трибуни. Масових сутичок у другий день роботи ВР було дві. Перша спалахнула, коли депутатка з «Батьківщини» Олександра Кужель виявила, що дехто з Партії регіонів голосує двома картками, і спробувала відняти одну з них. Опозиціонери спробували вплинути на президію, де головував «регіонал» Олександр Єфремов (до речі, переважно українською мовою), і ринулися в бік трибуни. Те саме зробили й «регіонали», яких помітно більше. Билися відчайдушно, а найбільше перепало сумчанину Олегові Медуниці, якого затиснули за трибуною Вадим Колеснiченко та бізнесмен Олександр Онищенко (той, що президент Федерації кінного спорту, олімпієць і світський лев). Члена «Батьківщини», який лежав на землі, жорстоко били ногами. Доступ побратимів до Олега був обмежений стіною політичних опонентів — далася взнаки розсадка, за якою «регіонали» мають перевагу в доступі до президії.

Депутати з Партії регіонів так пояснюють перекуповування владою «тушок» з інших фракцій: купується те, що продається.

У цьому є логіка. Перебіжчиками в абсолютній більшості випадків стають нардепи, що мають певний набір якостей та характеристик: більші чи менші підприємці без чіткої ідеологічної позиції, особи, на яких — відповідно до їхньої бізнес–історії, можна натиснути, залякати кримінальною відповідальністю та/або зацікавити більшими заробітками під дахом іншої політичної сили. Тобто «групу ризику» в кожній фракції можна вирахувати ще на етапі формування виборчих списків.

Станом на 18:00 середи, коли цей номер «УМ» був підписаний до друку, Верховна Рада всупереч прогнозам, не обрала й не затвердила Прем’єра. Принаймні на першому засіданні новий парламент відійшов від «кнопкодавської» практики попередників. Зажевріла сяка–така надія, що зусиллями опозиції парламент VII скликання поверне в Україну справжній парламентаризм із дискусіями та інтригою рішень. Щоб домогтися цього, вчора трьом опозиційним фракціям — а насамперед ВО «Свобода» — довелося попрацювати і горлянками, і кулаками. Власне, для цього опозиціонерів і обирали до ВР — щоб стати на заваді «котку» Партії регіонів. Хай там як, а план «донецьких» щодо захоплення влади на старті нової каденції дав збій. Хоча вони й встигли заручитися підтримкою «тушок».

Влада та її «силовики» вигадали новий спосіб тиску на опозицію. Як повідомив народний депутат Олесь Доній, знову обраний до парламенту вже як безпартійний самовисуванець–мажоритарник, йому намагалися підкласти в багаж наркотики — вочевидь, щоб потім тримати на гачку кримінальної справи.

Останнє засідання Верховної Ради VI скликання стало таким самим безславним, як усе скликання загалом. Марно лобісти медичної галузі сподівалися на брифінг у стінах парламенту за участю 13–річної ВІЛ–інфікованої дівчинки Лізи.

Сьогодні — останнє пленарне засідання Верховної Ради VI скликання. «Дембельський акорд» передбачає не лише фотографування й фуршети, а й розгляд кількох важливих законопроектів, зокрема про 15–відсотковий податок на продаж валюти, про обрання та звільнення суддів та ін.

Не будемо вдаватися до зайвих реверансів — ця Рада не заслуговує на жодну поблажливість. Скажемо прямо: VI скликання стало найгіршим в історії українського парламентаризму. Власне, депутати, що відходять у минуле, обома руками доклалися до його — парламентаризму — знищення. У Раді–6 було найбільше бійок, і вони були найбрутальнішими та найкривавішими. За різними підрахунками, в цій Раді перейшли до інших фракцій чи іншої більшості від 80 до 100 депутатів, якщо брати до уваги волевиявлення виборців 30 вересня 2007 року. Власне, саме Рада–6 додала в політичний лексикон термін «тушка», і вартість цих «тушок» сягала $1,5–2 млн. «поштучно». А ще ж на певні голосування купували цілі фракції оптом. Ця Рада благословила здачу величезного шматка української території Росії принаймні до 2042 року (а де флот — там і пропагандистський вплив на всю країну). Саме цей парламент оточив себе потужними залізними парканами, аби убезпечитися від гніву вуличних маніфестацій, та поновлював ці огорожі після руйнувань. Парламент, що починав із «помаранчевої» більшості, відповідно до сьогочасної кон’юнктури змінив двох спікерів, двох прем’єрів і закінчив як ганебний заповідник застою, де в «регіоналів» марно випитувати, як вони голосуватимуть через тиждень або навіть через годину — адже це вирішують не вони, а стратеги й тактики на вулиці Банковій, тоді як нардепи–«більшовики» «на чергуванні» лише тиснуть кнопки «за себе й за того хлопця», втілюючи в життя помахи руки Михайла Чечетова. Рада–6 стала справжньою «шісткою» в руках виконавчої влади.

Давайте–но на прощання оглянемо етапи її «великої дороги».