Кінець українському «роздвоєнню особистості»: керівництво держави заявило про намір України вступати в НАТО. Це потужний стратегічний крок, який обіцяє кардинально змінити майбутнє України. Тепер залишається тільки «убалакати» український народ.

В Ізраїлі рік 5776. В Україні — 2007. Ми від них відстаємо. Правильний висновок, у принципі, хоч і не з того зроблений.
З ізраїльтянами говорити складно. По–перше, менталітет. По–друге, коли йдеться про державні інтереси й національну пам’ять, тут немає поділу на «вікторів федоровичів» і «вікторів андрійовичів», і тим більше «сан саничі» не настільки однозначні, а опозиція є партією, яка наразі не має можливості формувати уряд, а не організованим угрупованням шаблезубих шкідників у парламенті. Крім того, погляди ізраїльтян на світ, ворогів, друзів і партнерів у ньому уже сформовані, й Україна, здається, допоки не потрапила до жодної з цих класифікацій.

Від Стіни Плачу до Рамалли всього десять кілометрів. На КПП «Бетунія», що більше нагадує наземні шлюзи, Віктора Ющенка зустрічає міністр закордонних справ Палестинської Автономії Аль–Малікі. Президент пересідає з лімузину «Вольво» не найновішої моделі, який обслуговував його в Ізраїлі, у старезний «Мерседес», наданий палестинською владою. Ізраїль тут уже не відповідає за вашу безпеку.

Державний візит Президента до Ізраїлю — перший візит президентського рівня за останні одинадцять років. Стільки часу між Україною та Ізраїлем існувала напівпустеля. Образно кажучи, тут нічого не росте тому, що одинадцять років ніхто нічого не садив. Це насамперед мінус української дипломатії з огляду на те, що «єврейський акцент» відчувається у світовій політиці не лише на Близькому Сході, а й у США.

Учора Президент Віктор Ющенко прибув до Ізраїлю. Це — перший державний візит українського лідера до єврейської держави за останні 11 років. Як сказав журналістам заступник голови секретаріату Президента Олександр Чалий, нинішні зустрічі започаткують програму розвитку україно–ізраїльських відносин на найближчі п’ять—десять років, нададуть нового імпульсу взаєминам двох країн. Серед головних завдань візиту — економіка та «діалог щодо пошуку історичної правди», обговорення становища єврейської національної громади в Україні. Під час переговорів ітиметься про можливість синхронного впровадження безвізового режиму з обох боків, можливе відкриття культурного центру України в Ізраїлі тощо.

Експозиція, що приїхала до Києва після Мюнхена та Інсбрука, — це 60 чорно–білих портретів рук і їхніх власників. «Чорно–біле — це єдина правдива мова фотографії», — пояснює Анні Ассулін, задкуючи у вузькому коридорі Французького культурного центру від націлених на неї об’єктивів. Вона звикла знімати сама і ще не звикла, що знімають її. Анні — типова «алжирська француженка», з живими, виразними рисами обличчя, яскрава, як Марія Каллас. Руки...Руки у неї звичайні. Тому Анні Анссулін знімає чужі і вважає, що вони «говорять більше, ніж вуста».

Таким був один з головних новиннєвих месиджів у промові Президента до Дня незалежності. «Ми розпочинаємо конституційне оновлення. Я ініціюю скликання конституційної ради, яка розробить проект нової редакції Конституції», — наголосив Віктор Ющенко, промовляючи до спiввiтчизникiв. «Це процес не одного дня, — констатував глава держави, — але ніхто не зуміє його затягти».

Звичайний плин життя. У Москві помирав Борис Єльцин. А в Україні в цей час хтось креслив плани свого ризикованого політичного майбутнього, хтось шикував колони автобусів «на Київ», хтось орав поля для битви за врожай, а ще хтось займався любов'ю, не виключено. Як не дивно, радше останнім із перелічених, а не першим із них був близький за кількістю викинутої у повітря емоційної енергії Борис Єльцин, перший президент Росії. Росії, «которую ми потєрялі». Тобто Росії щирої і «безбашенної», відвертої навідліг і рвучкої, як та анекдотично-сумна «рубаха», розідрана на грудях під гармошку, Росії в пориві і в сумніві за цей порив, Росії, близької якщо не до змін, то до палкого бажання змін.

Авторитет Бориса Тарасюка «перетиснув» — і передвиборчий блок найстаріших в Україні національно-демократичних партій отримав назву «Рух — Українська правиця». А сам екс-міністр закордонних справ, а нині тільки керівник Народного Руху — перше місце у виборчому списку блоку. Домінанта НРУ (чи, радше, поступка амбіційності Тарасюка) вчувалася навіть у ритуалі вчорашнього установчого з'їзду «Правиці»: він почався, як зазвичай з'їзди Руху, із козацького маршу (що викликало ностальгію не так за бравурною козаччиною, як за фільмом «Пропала грамота»), а вже потім пролунав Гімн України. Лідер Української народної партії Юрій Костенко зціпив зуби і погодився — попередні вибори підказали, що самотужки УНП не здолає 3-відсотковий бар'єр. Отже, Костенко поступився Тарасюку першістю і йде другим у списку «Правиці». Третє місце — за головою ще однієї блокотворчої партії, УРП «Собор», Анатолієм Матвієнком.

Для компромісу найліпше пасує компромісна фігура. Чарівне проходження крізь терни парламенту кандидатури амбітного і гнучкого, як верба, Арсенія Яценюка підтвердило, що в команді Президента таких фігур не бракує. У свої 32 роки, не обтяжений спеціальними знаннями і досвідом, перший заступник секретаріату Президента злетів у крісло міністра закордонних справ легко, без азарту боротьби, навіть скельця окулярів не встигли запiтнiти. Яценюк прожив на світі на три роки більше, ніж його ситуативний конкурент Володимир Огризко пропрацював у дипломатії. І хоча молодість, як казали недурні люди, — вада, котра швидко минає, втім чи не краще було б, аби Арсеній Петрович позбавлявся цього приємного «гріха» на чолі якоїсь більш вивченої ним ділянки державотворчості?