Друкуватися авторка цієї київської містерії почала в Росії наприкінці 80–х років, до Літературного інституту її не прийняли, тому пішла в андеграунд, публікуючись у маргінальних виданнях на кшталт «Мітіного журналу». Чому не прийняли?

За правилами, які діють у цій утопії, людина, щоб не почуватися беззахисною, робить багато потрібних чи не дуже вчинків: будує дім, пише книжку або вбиває когось. Натомість той, хто не спроможний на це, іде до Притулку. В Україні, до речі, завжди так було, і досі наш убогий люд прибиває або під церкву, або до музею. Хоч у романі «Писар Західних Воріт Притулку» трохи інакше: тут вважають, що у жодній із цитаделей духу на землі не відновлюються рівність, гідність та справедливість, і лише у містичному Притулку людина знаходить абсолютний захист.

Героїв цих книжок об’єднує, по суті, одне: бажання адаптуватися до пострадянської реальності, створивши свій власний світик і заодно зруйнувавши Карфаген минулого життя. От лишень це саме життя, яке зазвичай жорсткіше за будь–яку «життєву» прозу, триває за своїми законами. Хоч у казахському степу, хоч на єгипетському курорті, а хоч на кухні у хрущовці.

У житті Сергія Жадана відбулось завершення видавничої кабали у «Фоліо», де він мав регулярно видавати на–гора хоч якусь продукцію на зразок компіляційного «Капіталу» і «Лілі Марлен», рецензії на які вже давно не хоче брати більшість видань. А перехід під крило «Клубу сімейного дозвілля», де нині вийшла збірка «Вогнепальні й ножові», дозволить харківському поету писати нові речі, а не стрибати з бубном по сцені на чолі з містечковими гуртами, заробляючи гроші на прожиття.

У самому розпалі дискусій про те, чи існувала Україна у мовно–історичному континуумі імперської думки, коли одіозні праці наших горе–істориків про «воскресіння Малоросії» висуваються на Шевченківську премію, книжка київського лікаря і мандрівника Миколи Хомича видається незайвим словом на користь саме літературно–художній складовій цієї проблеми.

Сюжетні правди в авторів цих книжок, які часто скидаються на соціальні памфлети, цілком розпізнавані. Перед нами віковічна боротьба держави з індивідом в особливо загострених формах. І хоч радянська тематика, здавалося, вже відіграна в усіх жанрово–стилістичних регістрах і на порядній відстані від місць бойової та політичної слави, але пам’ять про минуле у цих текстах доволі свіжа. Наче незмінний вінегрет у стилі «Старих пісень про головне».

Для творів, які не дуже піддаються жанровій класифікації, існують видавничі анотації, зазвичай написані авторами. Те саме, здається, маємо у випадку з романом «Дерево Бодхі» Петра Яценка, назву якого коротенька нотатка наприкінці тексту тлумачить легко і невимушено, немов біблійний палімпсест епохи раннього Апокаліпсису: «Дерево бодхі — рослина, сидячи під якою, Гаутама Будда отримав просвітлення. Насправді ж це звичайне дерево роду фікусів». Звичайнісіньких фікусів, розумієте? З яких спочатку можна зірвати яблуко гріха, а потім вистругати ковчег і податися світ за очі у пошуках сучасної української прози.

Усередині двотисячних років учасник Нью–йоркської групи поетів Богдан Бойчук видав в Україні книгу мемуарів «Спогади в біографії», в якій конспективно спробував подати «надзвичайно характеристичні свідчення про особливості взаємин представників діаспорної й материкової української культури». Заперечивши тодішню критику автора сих рядків, який назвав мемуари поета «помилками в біографії», мовляв, біографія помилок не має, невпокорений Богдан Бойчук зводить порахунки з власною долею вже в романному жанрі, а саме в дилогії «Мої феміністки».

Ірландський класик Джеймс Джойс вважав, що в разі зруйнування рідного Дубліна місто цілком вільно буде реставрувати за його романом «Улісс». Чи не такої самої думки може бути Андрій Курков, видавши «Львівську гастроль Джимі Хендрікса», адже знакова топографія славного міста Лева представлена у цьому романі якнайдетальніше. На тутеш­ньому Личаківському цвинтарі щороку збираються місцеві хіпі, щоб ушанувати пам’ять легендарного Джимі Хендрікса. Вулицями Городоцькою і Замарстинівською, а також казковим проспектом Червоної Калини їздить уночі один iз героїв, виводячи з пацієнтів ниркове каміння. У валютному обміннику на Івана Франка працює його майбутня наречена, з якою вони зустрічаються у культовому кафе «Кабінет», і так далі, і так до самісінького фіналу цієї урбаністично–детективної історії. «Закінчилося тим, що в мене в романі є кілька справжніх львів’ян під їхніми справжніми іменами, з їхніми власними біографіями», — підсумовує Андрій Курков.

Із нових вісток про Любка Дереша: на одному з сайтів опубліковано його російські вірші і він видав новий роман у харківському «Клубі сімейного дозвілля». Російські вірші — не новина, в Галичині завжди шанували російську культуру, оскільки ближній Захід у вигляді буферної Польщі був малоцікавий, натомість Росія, залежність від якої завжди закидали східним регіонам, у культурному сенсі завжди була транзитною Європою. Можливо, саме тому Дереш любить нині зависати в Єгипті?