Минулий рік устодвадцятьп'яте довів, що без понтів на нашу естраду годі й потикатися. Це вам не інститут шляхетних панянок, де навчають гарних манер, розвивають таланти й на іспитах на особисті якості мамзель зважають також. А тому майте ви хоч сім октав діапазону — без кліпу-провокації про успішну кар'єру можете навіть не мріяти. Більше того, подібного роду кіновитвори музичного мистецтва мусять бути регулярними, інакше рентабельність цього процесу дорівнюватиме нулю.

У неділю «франківці», яких заслужено називають першовідкривачами жанру «мюзикл» в українському театрі — «Енеїда», «Біла ворона» тощо, — переконають нас у тому, що про почесний обов'язок балувати свого глядача музичними виставами вони не забувають і сьогодні. Шостою прем'єрою театру в цьому році стане мюзикл «Ех, мушкетери, мушкетери...» Музику до нього написав наш найвідоміший композитор з «театральним ухилом» Юрій Шевченко, репетиційним процесом диригували режисери Дмитро Чирип'юк та Петро Ільченко, у виставі зайняті понад 80 акторів — чи не вся трупа театру. Автором лібрето є видатний поет сучасності, росiйський класик Євген Євтушенко.

За віком їм начебто й рано повторювати слідом за Висоцьким «Де мої сімнадцять літ», оскільки й двадцять п'ять — це зовсім непогано. Але ювілей зобов'язує згадати і сімнадцять, і вісімнадцять, і двадцять, і, звичайно ж, перший, найвідповідальніший рік, що подарував Києву новий театр, а театру — можливість жити, творити, дивувати, шукати й знаходити та купатися в софітах слави. Хронічна схильність до експериментів не дозволила Театру драми та комедії перетворити ці спогади на нудний протокол, та й виграшну і перевірену форму свята — театральний «капусник» — у чистому вигляді експлуатувати не захотіли. Натомість заснували незалежну приватну премію «Рідкісна птаха», лауреатів якої і оголосили на святковому вечорі з нагоди свого ювілею. Зазвичай, з подарунками у гості приходять, гості ж лівобережців того вечора переконалися на власному досвіді, що й поверататися додому з подарунками дуже навіть приємно.

Офіційна назва виставки, яку організатори вплели у контекст Року Росії в Україні, — «О. С. Пушкін у мистецтві ХХ століття». Але її також цілком справедливо можна назвати прелюдією до аналогічного візиту Національного музею імені Шевченка в наступному році до Москви — вже є принципові домовленості, що на честь 190-річчя з дня народження Кобзаря наш музей виставлятиметься у російській столиці. Маємо надію, що майбутня виставка у першопрестольній буде не менш резонансною та цікавою, ніж та, яка до 21 грудня експонується в Музеї Шевченка.

Для чоловіка це дуже навіть органічна аналогія — прожиті роки й випиті грами. (Пригадується, Ступка якось недвозначно жартував про свого знайомого, номер телефону якого, мовляв, — «два по 100, додатковий 250»). Ігор Афанасьєв до свого п'ятдесятиліття презентував три вистави: число знакове як у житті та за столом, так і в мистецтві. В українському ж театрі такий ювілейний розмах сьогодні — нереальний шик, якому інші ювіляри можуть лише безрезультатно заздрити, визираючи з-за лаштунків чи натягнуто посміхаючись у VIР-ложі. Але протягом десяти останніх років між Ігорем Яковичем та українським театром хлюпотіли хвилі океану, а сам режисер кував — небезуспішно! — своє творче щастя в далекій Америці. До цього були значні заслуги перед Мельпоменою з українською пропискою: Афанасьєв керував Київським театром естради, був одним із провідних акторів київського Театру оперети, як режисер ставив вистави у театрі імені Франка... Тобто факти біографії категорично вказували на те, що такий масштабний ювілей Афанасьєв заслужив.

«Романтика — це всього лише марка радянського магнітофона і не більше», — казала одна з героїнь Клари Новикової. Погодяться з нею лише ті, кому романтика не потрібна в принципі: на жаль, такі персонажі були завжди — і в романтичному вісімнадцятому столітті, і у прагматичному двадцять першому. Але романтиконенависники завжди були у меншості, тож зараз — не про них. А про їхніх опонентів — мрійливих, хронічно закоханих, сентиментальних, але водночас сильних у бажанні жити яскраво і соковито.

У людини середньостатистичної Пітер асоціюється з Олександром Розенбаумом, який оспівав ледь не кожну його вуличку та канальчик, заснувавши тим самим новий музичний жанр — пісенний путівник по місту. Надмірно заполітизовані згадають, що саме з північної столиці до Москви переїхав Владімір Путін. Інтелектуали назвуть прізвище Растреллі... Пітер, який любить один iз наймодніших російських письменників сучасності Ілля Стогоff — це просунуті журналісти, сленг, нічні клуби, розмови про все і ні про що водночас та нездоланна фобія до всього сірого й нудного (у тому числі й до дощу, який є повноцінним тлом чергової історії від Іллі). Не поспішайте презирливо кривитися, мовляв, чогось справді цікавого й гідного уваги у такому Пітері годі й шукати. Стогоff — людина талановита. А Пітер — це не лише велична архітектура Невського проспекту...

Сьогодні його називають не інакше, як другим Тарковським. Учора цьогорічного тріумфатора Венеціанського кінофестивалю не знав ніхто. Кияни, як і кіномани з інших міст та країн, з Андрієм Звягінцевим та його «Поверненням» познайомилися заочно — емоції від «Повернення», якими рефлексували екрани телевізорів та газетні шпальти, були настільки потужними, що не повірити їм не було жодної причини. Образ генія нової кінодоби та його безперечного шедевру інтригував і вабив до нестерпності — пошук прізвища Звягінцев в інтернеті виявився більш ніж плідним, а видані сайти були проштудійовані запоєм, — і ось легенда нарешті матеріалізувалася.

«Це нес­п­ра­вед­ли­во: тіль­ки-но лю­ди поз­на­йо­ми­ли­ся, по­ча­ли на­ла­год­жу­ва­ти якісь сто­сун­ки, а вже му­сять роз'їж­д­жа­ти­ся», — так про фі­нал трид­цять третьої «Мо­ло­дос­ті» від­гук­нув­ся Пре­зи­дент фес­ти­ва­лю Бог­дан Ступ­ка. Та­кі во­ни, за­ко­ни ді­а­лек­ти­ки, але го­лов­ною емо­ці­єю на це­ре­мо­нії зак­рит­тя «Мо­ло­дос­ті-2003» був, звіс­но, не сум за фес­ти­валь­ни­ми дня­ми, які, на жаль, ми­ну­ли і пов­то­рять­ся ли­ше че­рез рік — 34-та «Мо­ло­дість» від­бу­деть­ся з 23 по 31 жов­т­ня у 2004-му. Ми всі ра­ді­ли за пе­ре­мож­ців, яких виз­на­чи­ло між­на­род­не жу­рі на чо­лі з ре­жи­се­ром з Іра­ну Джа­фа­ром Па­на­гі (до ре­чі, по­ки пан Па­на­гі го­ло­ву­вав на «Мо­ло­дос­ті», йо­го філь­ми пе­ре­ма­га­ли на ін­ших між­на­род­них фес­ти­ва­лях), і зіт­ха­ли з при­во­ду то­го, що го­лов­ні при­зи ук­ра­їн­сь­ких кі­не­ма­тог­ра­фіс­тів, за ве­ли­ким ра­хун­ком, обій­ш­ли.

То­чок до­ти­ку між по­лі­ти­кою та куль­ту­рою зав­ж­ди бу­ло пре­дос­тат­ньо. Най­по­ка­зо­ві­ший цьо­му прик­лад — наш­вид­ко­руч зби­ті агіт­б­ри­га­ди зі­рок ес­т­ра­ди, які суп­ро­вод­жу­ють по­лі­ти­ків під час марш-кид­ків за го­ло­са­ми елек­то­ра­ту. Ма­є­мо й пер­со­ні­фі­ко­ва­ні прик­ла­ди цих сто­сун­ків: пре­зи­дент Ка­роль Вой­ти­ла пи­ше п'єси, ак­тор Ар­нольд Швар­це­нег­гер пе­ре­ма­гає на ви­бо­рах гу­бер­на­то­ра... А влас­ник ху­дож­ньої га­ле­реї ви­дає «Рус­с­кий спо­соб (тер­ро­ризм и мас-ме­диа в третьем тыся­че­ле­тии)» — та­кий со­бі по­сіб­ник для жур­на­ліс­тів, які ма­ють учи­ти­ся пра­виль­но і ко­рек­т­но вис­віт­лю­ва­ти чер­го­вий те­ро­рис­тич­ний акт. Хо­ча у цьо­му ви­пад­ку все ду­же ло­гіч­но: ві­до­мий га­ле­рист Ма­рат Гель­ман є не менш ві­до­мим по­літ­тех­но­ло­гом.