Олег Драч — один із тієї нечисленної когорти митців, які не потребують ні представлення, ні штучних піар-приводів, аби вкотре нагадати про себе. Не тому, що він є заслуженим артистом України, а через те, що вже протягом двадцяти років залишається одним із найцікавіших українських акторів. Один із фундаторів львівського Театру ім. Леся Курбаса, в якому Олег працював протягом дванадцяти років, він вперше здобув широку популярність у Києві та за кордоном завдяки віртуозному виконанню ролі Свидригайлова у виставі «Забави для Фауста» (реж. В. Кучинський), за яку отримав звання кращого актора на трьох міжнародних театральних фестивалях. Цікавою сторінкою у творчій біографії О. Драча є співпраця з найбільш неординарним режисером сучасного українського театру — Андрієм Жолдаком.

Мертвий сезон — поняття стабільно літнє, невідворотне, зумовлене особливостями мистецького життя-буття. На жаль, для Київської оперети донедавна воно ледь не перетворилося на формулу існування — мінімальна кількість прем'єр, ігнорування або ж квола критика з боку преси, погрози влади відібрати державний статус тощо. Цьогоріч ці сумні тенденції помітно притишили свою динаміку, натомість приводів, аби потішитися за єдиний в Україні Театр оперети, стає дедалі більше.

Біда «Дніпра», найвідомішого та найавторитетнішого видавництва в Україні, — у його територіальній привабливості. Центр Києва, вулиця Володимирська, метро «Золоті ворота» — чим не місце для успішного бізнесу? Перший прецедент стався п'ять років тому, коли тодішній директор видавництва погодився віддати в оренду частину приміщення. Начебто вирішальною ланкою цього рішення була обіцянка одного столичного високопосадовця зробити там кафе для творчої інтелігенції. Ну а той факт, що співвласницею об'єднання «Пегас плюс», яке орендувало квадратні метри видавництва, була донька тодішнього керівника «Дніпра», — це так, просто збіг... Відповідне рішення Київради було ухвалене дуже швидко, всього лише за три дні. Далі цю площу хутенько приватизували, і — пішло-поїхало... Заклад харчування, який зовсім не нагадував, зокрема і цінами, кафе для творчої інтелiгенції, запрацював на повну потужність. А «Дніпро», що не змогло протистояти навалі не останніх у місті та країні людей, почало стрімко втрачати свої метри. Рік тому видавництво втратило свою книгарню, останнє «обрізання» сталося у травні цього року. «Дніпро», площа якого до 1999 року становила понад 1700 «квадратів», сьогодні має всього лише 500 квадратних метрів. З цього приводу Юрій Покальчук навіть згадав відоме оповідання Хуліо Кортасара «Захоплений дім», в якому одне подружжя пустило до себе на постій молодих людей, а ті згодом так освоїлися у квартирі, що якось ненав'язливо витіснили господарів у кухню, потім у сіни, а там і до вулиці недалеко...

Грандіоздно-одіозна подія розгортатиметься наступним чином. За п'ять днів до концерту до Києва приїздить диригент Мігель Ортега (Іспанія), якому Микола Дядюра поступається місцем за режисерським пультом Національної філармонії України. Наші музиканти та пан Ортега репетирують двічі на день. За три дні прилітає Монсеррат Кабальє й підтягуються спеціальні гості — народний артист України, соліст Національної опери, «Маріїнки» та «Метрополітен-Опера» Володимир Гришко та золотий голос Росії Микола Басков. Планується, що сама Монсеррат виконає не менше 10 творів, також буде два дуети, по два ж соло співатимуть Гришко та Басков. 8 червня — генеральна репетиція.

«Він жив надзвичайно гідно у не дуже достойні часи», — ці слова на презентації книги про Данила Лідера «Театр для себе» сказав Михайло Рєзнікович. Власне, красива цитата могла б слугувати й справедливим епіграфом до біографії Данила Лідера, патріарха української сценографії, земне життя якого закінчилося півтора роки тому. Вісім з половиною десятиліть доля відміряла Данилу Даниловичу, і, щоб майбутній флагман європейської сценографії не нудьгував на цьому довгому шляху, не пошкодувала палиць у колеса воза, на якому Лідер віз українське театральне мистецтво у світовий контекст. Його постійно «діставали» високопоставлені прихильники театральних стереотипів. Бо від нього вимагали правди, буквальної ілюстрації того, про що писав драматург. А Лідер прагнув творити свій Космос, своє світосприйняття, хотів, аби люди, котрі прийшли на виставу, не лише бачили те, що відбувається на сцені, а й напружували свою уяву, думали. Кожен, хто хоча б раз переглянув спектакль «Тев'є Тевель» у Театрі Франка, засвоїв назавжди, що світ починається з глечика молока, а береже й охороняє нас у цьому світі безкрайнє зоряне небо...

Синдром однієї ролі знайомий чи не всім відомим акторам. Поцілив у яблучко на екрані — і тебе тільки з нею й асоціюватимуть. Щось подібне трапилося i з династією художників Якутовичів. Батька, Георгія В'ячеславовича, пересічні поціновувачі мистецтва знають, насамперед, як художника-постановника параджанівських «Тіней забутих предків». Син, Сергій Георгієвич, відомий своїм авторством декорацій до «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, яких він намалював півтора кілометра. «За кадром» залишаються тисячі графічних робіт, сотні проілюстрованих книг, виставки, відгуки, емоції тих, хто про Якутовичів знає не лише завдяки «Тіням» та «Мазепі»... Цьогоріч Сергій Якутович став лауреатом Державної премії імені Шевченка і відкрив художню галерею «Я». Ці дві події можна ідентифікувати як повернення до свого глядача. Глядача не лише такого, який скучив за якісними, глибокими роботами, а й того несвідомого неофіта, що сучасне мистецтво уявляє винятково примітивно-розмитою, безликою плямою.

Так ось чого, виявляється, не вистачало нашим драматургам, які так тяжко ремствують iз приводу того, що український театр їх вперто і нахабно ігнорує, — активності й здорового напору! Роздути щоки й писати у шухляду — це може кожен. А от правильно подати свою ідею, переконати режисера у тому, що той зробить грандіозну помилку, коли не поставить саме цю п'єсу, — одиниці. Серед таких виняткових — драматург Ірена Коваль, яка в Україні об'явилася не так давно, але вже встигла зробити два результативних кидка у репертуарний кошик Молодого театру. Перший влучний кидок датовано 2001 роком, коли Станіслав Мойсеєв поставив п'єсу пані Коваль «Лев і Левиця», запросивши на головні ролі Богдана Ступку та Поліну Лазову. Вдруге дипломований літературознавець (закінчила Університет штату Коннектікут та «Сорбонну») Ірена Коваль нагадала театральній громаді Києва днями. Цього разу Станіслав Мойсєєв поставив п'єсу пані Коваль «Маринований аристократ». Чорну абсурдистську комедію, що отримала жанрове визначення «спільне українсько-британське fantasy», Ірена Коваль написала спеціально для Олексія Вертинського, надзвичайно талановитого прем'єра Молодого театру.

«Перше, що я зроблю вдома, стану на коліна і поцілую рідну землю», — заявила Руслана журналістам у Стамбулі. Перше, що вона зробила вчора по приїзді з Туреччини, — стала на стіл і при спалахах фото- та кінокамер продемонструвала те, що принесло Україні славу, а нам усім — гордість за причетність до неї: прозорий прямокутник, приз переможця «Євробачення-2004». Весела й захрипла, закутана у жовто-блакитний прапор України, Руслана заявила: «Ми підкорили Європу щирістю». Президент НТКУ Олександр Савенко, який був у групі підтримки Руслани в Стамбулі, каже, що конкретно про «Євробачення-2005», яке пройде в Києві, він буде готовий говорити вже за три тижні.
Сьогодні хочеться забути про геть усі жанри журналістики і на всю шпальту величезним кеглем написати: «Україна — найкраща країна!». Цю фразу Руслана виголосила на всю Європу в ніч iз суботи на неділю і своєю тріумфальною перемогою на «Євробаченні-2004» довела, що інакше бути просто не може.

Прем'єра стрічки «Ойра» на Черкащині в листопаді минулого року проходила в три етапи: перша партія глядачів подивилася, вийшла, зайшла друга, а під дверима Будинку культури вже тупцяли наступні... Факт такого аншлагу в третьому ступені трапився не на індійській мелодрамі і не на американському блокбастері. «Ойра» — це художній фільм режисера-аматора Владислава Чабанюка, у якому знімалися і якому так чи інакше сприяли ті самі люди, які тоді штурмували місцевий кінозал. У столичному ж Будинку кіно відбулася презентація творчого дуету Владислава Чабанюка та Ганни Яровенко: Владислав представляв свою «Ойру», Ганна — документальну стрічку «Кіноманія», фільм про фільм, розповідь про те, як людина, попри все, робить свою мрію дійсністю.

У ніч із середи на четвер українська співачка Руслана тріумфально здолала півфінал «Євробачення-2004». Результати голосування організатори конкурсу вирішили не розголошувати, аби у фінальних змаганнях цифри-рейтинги нікого з міжнародної аудиторії не підштовхували до якихось упереджених висновків, але про те, що «Дикі танці» Руслани були чи не найцікавішою позицією півфіналу в Стамбулі, можна говорити напевно. Всі, хто дивився пряму трансляцію півфіналу «Євробачення» у середу, зітхнули з полегшенням: ставка на національну самобутність, карпатський колорит, музику не просто танцювальну — потужну, яскраву, енергетичну — спрацювала, і є велика впевненість у тому, що так буде і у фіналі.