Національна першість, що завершилася минулої п’ятниці на столичному НСК «Олімпійський», зібрала майже всіх наших зірок «королеви спорту». Проте не всім із них вдалося продемонструвати свої найкращі якості. Тому постало навіть питання, чи брати їх до Пекіна.
Спортивні змагання високого рівня Україна приймає нечасто. Слідом за чемпіонатами Європи з важкої атлетики й художньої гімнастики, які відбулися в Києві в 2004 році, третім турніром подібного рангу стала континентальна першість фехтувальників. Із 5 до 10 липня цей чемпіонат прийматиме столичний Палац спорту. Перед стартом кореспондент «УМ» поспілкувався з головним тренером української збірної Вадимом Гутцайтом. Молодий фахівець зберіг чудову швидкість реакції із часів виступів на доріжці, тож під час бесіди встигав перебирати кнопками мобільного телефону й вітатися з колегами, які проходили поруч у Міністерстві молоді, сім’ї й спорту.
На відміну від перших двох днів першості, коли по–справжньому цікавими були лише один–два номери програми, четвер порадував блиском зірок відразу в кількох секторах. Але успішним виступ на НСК «Олімпійський» вийшов далеко не для всіх фаворитів. Можливо, заважав гуркіт від робіт будівельників, яким чомусь саме під час змагань знадобилося знімати табло, чашу олімпійського вогню й сидіння.
Рівень популярності виду спорту в країні визначається кількістю й рівнем турнірів, які в ній проводяться. Таку думку висловив відомий англійський гросмейстер Найджел Шорт на позавчорашній прес–конференції, присвяченій його матчу з українцем Сергієм Карякіним. Досвідчений Шорт добре знає, про що говорить, — у 1980–х він був зіркою британського спорту. Тоді в його країні відбувалося чимало турнірів, а сам Найджел перебував на вершині слави, вигравши матчеву зустріч у росіянина Анатолія Карпова. Хоча пізніше в іншому протистоянні Шорт поступився кращому шахістові тих часів — ще одному представникові Росії Гаррі Каспарову.
Інформація про національну першість за участі найсильніших вітчизняних легкоатлетів, котрі змагаються в центрі столиці, хоч і не одразу, але поширилася в колах уболівальників. Тож позавчора надвечір, у другий день чемпіонату, на трибунах НСК «Олімпійський», крім спортсменів та і їхніх тренерів, з’явилося пару сотень «справжніх» прихильників «королеви спорту». І подивитися їм справді було на що.
На жаль, легка атлетика в Україні належить до тих видів спорту, представників яких вітчизняні глядачі бачать переважно на закордонних турнірах, тобто на екранах телевізорів. Попри значні успіхи наших атлетів на міжнародній арені, поодинокі змагання, що проводяться в Україні, збирають не надто численну аудиторію. За межами «балуваної» столиці любителі спорту ще якось ідуть на стадіони поспостерігати за баталіями легкоатлетів, а от про Київ цього ніяк не скажеш. Підтвердила це й чергова національна першість, що стартувала позавчора на горезвісному НСК «Олімпійський». (Попередньо чемпіонат планували провести в Білій Церкві, але через організаційні труднощі його перенесли до столиці). На «Олімпійському» вже почали демонтувати пластикові крісла. Та скільки їх треба для легкоатлетичних уболівальників? Майже всі глядачі на трибунах головної спортивної арени країни були... учасниками змагань, і таких назбиралося близько 800. Десяток журналістів, робітники, що знімають крісла в ході «реконструкції», кілька «простих» уболівальників», — ось і весь антураж визначної події. І це попри зусилля Федерації легкої атлетики «розкрутити» змагання через пресу й телебачення.
Чверть століття тому видатний англійський форвард Гарі Лінекер промовив фразу, яка стала афоризмом: «У футбол грають 22 чоловіки, а перемагають завжди німці». Думку Лінекера перед нинішнім чемпіонатом Європи цілком поділяли букмекери, які відводили збірній Німеччини роль фаворита. Попри наявність на Євро–2008 яскравих команд Голландії, Іспанії й Португалії, організованих і моторних збірних Росії й Хорватії, позиції «бундестіму» лишалися непохитними. Колектив Йоахіма Льова, наче танк, доповз до вирішального матчу на стійкості свого характеру. І лише в фіналі мала з’ясуватися істина, що ж переможе — прагматизм і розсудливість німців чи емоційність і майстерність іспанців.
На відміну від попереднього чемпіонату світу, коли головний трофей дістався законодавцям захисного футболу — італійцям, цього разу тріумфувала команда, що надає перевагу атакувальній грі. Після недільного двобою німців та іспанців у Відні іспанська преса висловилася не надто скромно, зате, як завжди, захоплено й емоційно: «В особі нашої збірної переміг Його Високість Футбол». Закономірність виграшу піренейців визнали й переможені, їхні журналісти й уболівальники.
Шість років тому він став наймолодшим в історії шахістом, який досяг найвищого звання — міжнародного гросмейстера. На відміну від багатьох вискочок, котрі сяйнули в юному віці й зникли так само швидко, як і з’явилися, Сергій Карякін продовжив підніматися сходинками світового рейтингу, завойовуючи авторитет і повагу серед колег. На престижному турнірі «Аеросвіт–2008», що завершився днями у Форосі, Карякін другий рік поспіль опинився серед призерів. Розслаблятися 18–річному сімферопольцю ніколи — вже наступного тижня на нього чекає матч у Києві із популярним англійським гросмейстером Найджелом Шортом.
Скориставшись нагодою, кореспондент «УМ» запросив бронзового призера кримського турніру до дружньої бесіди, яка відбулася під зоряним нічним небом Кримського півострова.
Уперше за сім років в основну сітку Уїмблдону пробився український тенісист, але його перебування на кортах Всеанглійського клубу лаун–тенісу й крокету виявилося нетривалим. 22–річний Сергій Стаховський, вдало подолавши кваліфікацію, програв уже в дебютному матчі власне чемпіонату. Проте дорікнути киянинові важко. Адже поступився він у впертій боротьбі п’ятому сіяному — іспанцеві Давиду Ферреру. Стаховський просто не зміг продовжити матч через травму плеча в третьому сеті за рахунку 6:7 (6:8), 3:6, 3:1.
У своїх повсякденних клопотах ми рідко звертаємо увагу на людей, які відрізняються від більшості з нас своїми нестандартними поглядами чи діями. А якщо й повернемо голову в їхній бік, то потім, частіше за все, роздратовано пробуркотимо: «Бувають же такі!» Суспільство дуже рідко визнає геніїв за життя. Значно простіше віддати їм шану після смерті, будуючи пам’ятники й зводячи в ранг «великих українців». Мабуть, так собі легше, бо дуже важко визнати велич людини, яка живе поруч. Генії не стають першими особами міністерств і відомств — на ці посади чомусь вибиваються посередні люди, яким і доручають керувати нашим життям...
