Презентація «Ліги» відбулася десь iз півроку тому — тоді ця некомерційна та недержавна структура на всю країну заявила про своє палке бажання нарешті впорядкувати відповідно до чинного законодавства використання фонограм та вiдео підприємствами громадського харчування, розважальними закладами, траспортними компаніями тощо. Від цієї ідеї, у шляхетності якої сумніватися не доводилося, власники барів-ресторанів та маршруток-електричок були, м'яко кажучи, не у захваті. Зрозуміло, що перейти з режиму шари на режим якихось там виплат не так уже й просто. Але ж і закони поважати треба! Ось приблизно у такому протистоянні гаманця та законослухняності й розпочалася ця історія, перші позитивні наслідки якої й були оприлюднені днями на прес-конференції, скликаної «Українською лігою музичних прав».

Звісно, нашим драматургам нині про таке можна лише мріяти: в одному з головних театрів країни три дні поспіль триває свято сучасної п'єси. Її, п'єсу, у свої турботливі руки бере молодий режисер Х, навколо нього гуртуються одержимі творчістю молоді актори, і ... починається таїнство творення. Звісно, за кілька днів роботи над текстом говорити про повноцінну, завершену виставу не доводиться, але ж п'єса починає жити своїм справжнім, сценічним, а не лише паперовим життям — це теж для початку дуже навіть непогано. Власне, саме так і розгорталися події у Театрі імені Лесі Українки: драматургія сучасних німецьких авторів пройшла тест на сценічне втілення. Честь і хвала Гьоте-інституту, який не лише піклується про молодих німецьких драматургів, а й популяризує німецьку літературу за кордоном. Нам же доводиться втішатися тим, що практична складова цього проекту — робота акторів та режисерів — наша, українська. І згадувати цікавий досвід Театру імені Франка (можливо, він буде продовжений?), який щопонеділка влаштовував читання сучасної української драматургії.

У той час, як артисти та режисери насолоджуються перевагами «мертвого сезону» — відпочивають, відсипаються, а вечорами замість іти до театру прогулюються містом — театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» готує нову виставу. «Літо» й «відпочинок», вважають відомі актори, — це зовсім не слова-синоніми, тим більше що задумів — предостатньо, а дефіцитом бажання зробити класну виставу митцi такого рівня страждати не можуть у принципі. Отже, другою після «Синьйора з вищого світу» виставою театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» буде драма «Про мишей і людей». Цього разу разом із Богданом Бенюком і Анатолієм Хостікоєвим на кін вийдуть Наталя Сумська, Володимир Нечипоренко, Євген Паперний, Олег Драч, Георгій Хостікоєв, Володимир Кузнєцов, Сергій Бойко, Юрій Крикунов, Тарас Постніков. Режисер-постановник проекту — художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов. Прем'єра — 24—27 серпня, репетиції — у розпалі, але продюсер проекту, Мирослав Гринишин, знайшов час для того, аби завітати до нашої редакції і розповісти про виставу, яка вже зараз «вимальовується» у досить привабливий суб'єкт сучасного театрального процесу.

Епістолярний жанр сьогодні — прерогатива відділу листів якогось сумлінного видання, що ще не втратило хисту і потреби підтримувати зв'язок зі своїми читачами. У житті ж буденному ми, на відміну від, наприклад, Тетяни з «Євгенія Онєгіна» чи бідолашного Ваньки Жукова, дедалі рідше схиляємося над аркушем паперу, вкладаючи в слова свої думки й образи. Швидкості нині значно стрімкіші, та Інтернет свою комунікативну функцію виконує — словом, не до епістоляріїв. Альберт Герні жив трохи раніше, а тому одну зі своїх п'єс він назвав «Листи кохання». І ні на йоту не відійшов від заданої вже в заголовку форми подачі цієї сумної історії про те, як кохали, але розминулися у цьому житті Меліса Гарднер та Ендрю Мейпіс.

Якщо мода взагалі мінлива й непередбачувана, то мода на Схід вирізняється постійною актуальністю. Оскільки завдяки глибочезній, як у часовому, так і в смисловому значенні, філософії цієї частину світу закладена потужно-гіпнотизуюча енергетика, що проймає, збуджує й провокує. І якщо хтось чує про таке вперше — є гарна нагода пересвідчитися у цій мудрості, перевіреній роками та поколіннями, особисто. В київському салоні «Антикваріат» триває виставка «Світ у гірчичному зерні», на якій експонуються 100 витончених статуеток (окімоно) та брелоків (нецке). Ця оаза Японії в центрі Києва стала можливою завдяки колекціонеру, президенту Асоціації національно-культурних об'єднань України Олександру Фельдману. У «Світі у гірчичному зерні» він презентував лише половину свого зібрання: всього в колекції Фельдмана, яку порівнюють з деякими приватними колекціями Італії, Франції а також Ермітажу, більше 200 нецке та окімоно.

Зазвичай фестиваль «Відкрита ніч» намагається розбити в часі конкурсні перипетії і церемонію нагородження. Після кіносеансу з вечора до ранку, на який збирається вся прогресивна рать вітчизняного кінематографа, лише оголошують імена переможців, а дипломи та призи їм вручають за кілька днів, у комфортніших та урочистіших умовах. Так сталося й цього року — лауреатів «Відкритої ночі — дубль 8» віншували днями у столичному Будинку кіно. Урочисто-скорботну атмосферу свята раз по раз пронизували тяжкі зітхання героїв дійства. Арт-директор фестивалю визнав, що проблеми з наповненням бюджету «Відкритої ночі» цьогоріч загострилися особливо. Кошторис переписували неодноразово, проколюючи на «паску» фестивалю все нові й нові дірочки. «Якщо ситуація не зміниться, наступний фестиваль ми проводити не будемо», — сказав Михайло Іллєнко.

«Центр Леся Курбаса — відкрита зона. Приходь — фантазуй і працюй, засукавши рукави. Тобі жити у третьому тисячолітті, почни сьогодні». Цей заклик — з каталогу-есе «Центр Леся Курбаса». Рішення уряду стосовно того, що Київ мусить мати оазу нової думки, експериментального театру, фундаментальної науки, було ухвалено десять років тому. І тільки сьогодні ми маємо надію на те, що Центр нарешті завершить свій аварійно-будівельний марафон довжиною у дев'ять років — і розпочне у власному приміщенні своє, сказати б, стаціонарне існування. А за час життя «на вулиці» він створив «нішу», де генеруються нові ідеї, де працює і ризикує талановита молодь. У доробку Центру — 10 міжнародних конференцій, 19 вистав, деякі з них було запрошено у різні країни на гастролі й фестивалі (Франція, Канада, Росія, Австрія, Польща, Швейцарія, США та ін.). Низка науковців пройшли стажування у Королівському театрі Великої Британії. Центр видав 7 наукових монографій, серед них — книга-номінант Шевченківської премії, лауреат премії Котляревського; перша за багато десятиліть колективна монографія «Український театр. ХХ століття», побудована на принципово нових методологіях, на перетині кількох наук. Центр провів кілька етапів двох міжнародних проектів: «Майстер-класи світової режисури — Україні» та «Вільна iнноваційна академія театру».
Директор Центру Леся Курбаса, доктор мистецтвознавства і член-кореспондент Академії мистецтв України Неллі Корнієнко вважає, що ХХІ століття буде гуманітарно-природничим і на передній край вийде культура.

Читачі «України молодої», які завдяки нашому автору Сергієві Тримбачу мали нагоду детально слідкувати за ходом московського фесту, вочевидь, перемогу пана Ступки та команди «Своїх» оцінять гідно. Оскільки конкуренція цьогоріч у Москві була потужною, а фаворитів вистачало як ніколи. Але факт залишається фактом: кращим актором визнано Богдана Ступку, а картина «Свої», де він зіграв одну з головних ролей, крім того, отримала Головний приз фестивалю та приз за кращу режисуру (режисер — Дмитро Месхієв).

Чому така математична назва нового альбому — «№ 9»? Питання, якого Марія Бурмака навряд чи уникнула. Але до цієї очевидності вона поставилася дуже просто й не надто напружувала себе вигадуванням якихось неймовірно-фантастично-знакових мотивів. Ні, на прес-конференції для порядку таки прозвучала одна оригінальна версія, мовляв, у східній філософії 8 — це знак безкінечності, а 9, відповідно, — вихід із неї. Але основним мотивом вибору назви був порядковий номер альбому Марії Бурмаки — з виходом «№ 9» їх тепер у неї саме дев'ять. Наступний, відповідно, буде ювілейним.

У чому сенс життя? Над цим питанням людство б'ється відтоді, як Господь вказав на двері Раю Єві та Адаму. Б'ється разом і поодинці, коли — натхненно й завзято, а коли — й так, аби було що робити, хто — публічно й патетично, а хто — тихенько, на кухні, запиваючи ці роздуми холодним пивом. І щасливий той, хто своїми мозговими атаками уже «взяв» правильну відповідь: сенс життя у тому, щоб жити, цінувати кожну мить, кожну його мікрочастинку. Нова вистава Театру драми і комедії «Наше містечко» — реальна соломинка для всіх, хто цю просту істину поки що усвідомив не до кінця.