Нарешті зібрали все жито-пшеницю, усяку пашницю, зробили всі заготовки на зиму, тож можна і перепочити за книжкою чи з улюбленою газетою на диванчику. А щоб не гаяти час намарно, то, читаючи, робіть помітки у своїх нотатниках та присилайте нам на конкурс «Кулінарні шедеври літературних героїв та їх авторів», бо ж не секрет, що не лише духовним харчем живляться письменники та їхні вигадані герої, а й хлібом, та не ним єдиним. Узяти хоча б відомого своїми гурманськими нахилами Дюма-батька чи його побратима по перу Бальзака, от знали ж люди толк у кулінарії, та й у творах своїх не соромилися про це писати. Та й про всілякі напої поети, зокрема, писали так, що рука сама тяглася до кружки («...сєрдцу станєт вєсєлєй», запевняв класик). А згадати хоча б, як описував наш рідний Котляревський усі бенкети, на яких ласував Еней. Усе, годі, не буду давати вам наводку, а краще запропоную спробувати свої сили у новому конкурсі.

Продовжуючи тему старовинної української кухні, як і обіцяла, хочу навести ще кілька рецептів, які надіслала наша шановна читачка пані Ярошевська зі Жмеринки. Назви вже говорять самі за себе, і читаючи їх, ніби поринаєш у часи наших предків.

Осінь не лише «очей очарованье», як казав класик. Це така благодатна пора для господинь, що навіть найбiльш невміла й незугарна до кулінарії зможе-таки втнути щось смачненьке на обід, бо з тих дарів, які підносить нам земля-годівниця восени, тільки експериментуй. Навіть буденне меню може стати цікавішим та смачнішим, якщо до звичних продуктів додати дрібку фантазії та бажання побавити своїх рідним чимось смачненьким. Якщо ж докласти трошки зусиль, то будь-який осінній обід може перетворитися на свято.

Коли ми говоримо про національну кухню, то згадуємо переважно застряглі у зубах штампи на зразок «російські пельмені» (хоча насправді пельмені — це китайський винахід), «італійська піца», «іспанська паелья», «грецька мусака», «німецький айнтопф» тощо. Звісно, коли йдеться про Україну, то всі дружно згадують борщ і вареники, забуваючи, що українська кухня, як і будь-яка інша, настільки різноманітна й цікава, просто ми призабули дещо з того, що готувала нам, скажімо, в дитинстві бабуся. Замотані щоденною круговертю, ми ввечері поспішаємо у супермаркет, щоб купити напівфабрикати чи готовий салатик із прострочених продуктів. Раз на тиждень, у вихідні, ми стаємо зразковими господинями і готуємо традиційний борщ, по великих святах — голубці чи крученики, у відпустці, якщо ми не на морі і не зайняті важливішими справами, — ліпимо вареники. Це з нашого, рідного, українського. А на загал ми призвичаїлися готувати «інтернаціональні» «швидкосуп» із пакетиків, макарони із сосисками, забивати свій і шлунки своїх домочадців гамбургерами та піцами, і скоро наші діти не знатимуть, що ж їли їхні предки, коли фаст-фудiв у планах не було.

Уже сама назва цього доволі ще екзотичного для нас овоча містить у собі щось вишукано-артистичне. Відразу уявляєш собі страву з артишоків, яку запивають легким білим вином. Каюсь, не стрималася колись від спокуси і вирішила спробувати піцу з артишоками. Мені принесли щось таке зелене на «підстилці» з тіста, схоже на розварену лободу. (Ця історія нагадала мені анекдот: «Ви любите собак?» — «Ні». — «Та ви їх просто не вмієте готувати!»). А «скринька просто відчинялась» — у нас важко знайти артишоки у свіжому вигляді, тому й використовують їх маринованими, від чого страва не завжди матиме привабливий вигляд і відповідний смак. Насправді ж цей овоч має дуже тонкий і ніжний смак з відтінком горіха, і чим «молодший» артишок, тим він ніжніший.

Якщо білорусів називають бульбашами (хоча картоплю їдять і росіяни, і українці, і поляки, й уся Європа поспіль), то нас, українців, чомусь називають салоїдами (так, ніби англійці не вживають бекон, поляки — смалець, а росіяни не закушують салом). А от мені б хотілося, щоб ми асоціювалися у кулінарному світі з яблуками — райським плодом, тільки не в сенсі гріха, а як найкориснішого, найсмачнішого фрукту. Про його корисність не варто й казати, особливо в наших широтах, де цитрусові й інші екзоти не ростуть, а купувати їх не кожному українцю по кишені, тож доводиться поповнювати вітамінний запас свого організму нашим рідним яблуком.

У вас залишилося пару гривень до зарплати, чи ви на дієті, а може, ви — вегетаріанець, тоді вам стануть у пригоді кілька рецептів страв із овочів. Ці страви не лише заощадять ваш бюджет, урізноманітнять стіл, а й збагатять вітамінний раціон. (Перший пункт цієї тези, звісно, можна взяти під сумнів, бо у наш час уже немає нічого дешевого, крім, хіба що, солі, проте все у цьому світі відносне).
Отже, готуємо кілька сезонних страв, які нічим не поступаються стравам із м'ясом. До того ж ви завжди можете овочевий плов доповнити кількома відвареними сосисками чи кружальцями ковбаски.

У дитинстві у мене був вишуканий порцеляновий іграшковий сервіз із чудовою супницею, мініатюрними чашечками, із яких я пригощала свою німецьку ляльку (предмет заздрощів сусідських дівчаток) умовним чаєм. Мабуть, тоді й були закладені підвалини моєї пристрасті до красивого посуду. Як у дитинстві мені було нецікаво годувати своїх ляльок із пластмаси, як у шкільні роки я не могла пити дармове пригоріле молоко із казенних чашок, які відгонили мийною тряпкою і розігрітою пластмасою (спеціально для цього мені давали в школу красиві кухлики з нанесеними на них зображеннями різноманітних гномиків чи інших казкових героїв, які батьки привозили з Прибалтики), так і в радянські часи мені не смакували страви, подані на тарілках із написом «Общєпіт». На той час кришталевою мрією кожної газдиньки був сервіз «Мадонна», привезений із Польщі чи Німеччини (переважно військовослужбовцями, які там служили), богемське скло з Чехословаччини тощо, бо наша торгова мережа могла запропонувати хіба що глину чи, в кращому випадку, фаянс.

Так або принаймні так можна назвати Україну. Саме ця фраза спадає на думку, коли купуєш помідори на наших ринках. Чи то заготівельники перестраховуються і закуповують на півдні країни зелені помідори, аби вони в дорозі побуріли, а вже на місці почервоніли, а не зіпсувалися десь по дорозі. А може, наші фермери вивели новий сорт цих пасльонових, який-небудь чонкінський «Пукс», який і червоним ніколи не буває. Так чи інак, але не доводилося мені останнім часом скуштувати справжніх херсонських помідорів, та таких, щоб на зламі ніби крупинки цукру сяяли, а на смак — як мед солодких. Проте навіть червоно-буро-зелені помідори цілком придатні для споживання, принаймні для заготівлі на зиму. У радянські часи популярні журнали «Работница» і «Крестьянка» пропонували навіть варення із цих зелених овочів. Особисто я не дуже люблю таку екзотику, а от засолені чи консервовані помідори — це смачно. Спробуйте кілька нижче наведених рецептів, і ви самі в цьому переконаєтеся, адже овочево-заготівельний сезон ще не закінчився.

«Учора офіціант приніс селеру із сиром, і я зрозумів, що літо закінчилося. Звісно, осені притаманні й інші ознаки: пожовкле листя, прохолода вранішнього повітря, туманні вечори, — але жоден iз них не є достатньо переконливим для мене. Прохолодою повівають червневі досвітки, в засуху листя з дерев облітає раніше зазначеного строку, проте літо закінчується лише з першою селерою».