«Де ж ми побачили справжню збірну України: в грі проти французів чи проти турків?» — питали журналісти головного тренера наших «гуліверів» після домашньої поразки команді Туреччини. Валентин Мельничук виглядав дещо розчарованим, але підопічних захищав, беручи провину на себе. «Треба розуміти, в яких чемпіонатах грають суперники, і в яких — наші хлопці. Навіть у своїх українських клубах далеко не кожен потрапляє до основного складу. Певно, і я не зумів довести команду до необхідних технічних і фізичних кондицій», — пояснював причини невдачі фахівець.

Коли мова заходить про жіночий баскетбол, усі відзначають його значно більшу непередбачуваність, ніж змагання чоловіків. На коливання настрою чарівних панянок і, як наслідок, підсумок матчу, можуть уплинути такі чинники, про існування яких представники сильної статі й не здогадуються.

Змагання для людей із обмеженими фізичними можливостями зазвичай проводяться через два тижні після завершення основної програми Олімпійських ігор. Щоправда, організовують їх лише втринадцяте, тоді як «звичайна» Олімпіада відбулася вже 29–й раз. Наші спортсмени стабільно знаходяться серед лідерів паралімпійського руху, привозячи додому значно більше медалей, ніж здорові спортсмени.

Перший відбірковий матч чемпіонату Європи–2009 команди Валентина Мельничука в Туреччині, попри негативний підсумок, надав певні приводи для оптимізму. Наша збірна намагалася гнути свою лінію, хоча це й не завжди виходило, і не здавалася до останніх секунд. Другий суперник українських чоловіків виглядав не менш грізно.

Так у нас повелося, що під час підготовки спортсменів до стартів мало хто простягає їм руку допомоги в нелегкій повсякденній праці. Зате коли вони повертаються з медалями найпрестижніших змагань, як–то Олімпійські ігри чи, рідше, чемпіонат світу, поруч із ними одразу з’являються десятки людей, начебто причетних до тріумфу.

По завершенні минулого сезону в українському баскетбольному середовищі намітився розкол. Кілька клубів, які пов’язують із фінансовою групою «Приват» Ігоря Коломойського, висунули до Національної федерації певні вимоги. «Бунтарі» на чолі з власником «Черкаських мавп» Михайлом Бродським звинуватили ФБУ в корупції. У липневому відкритому листі Бродський, відмовляючись брати участь у засіданнях президії федерації, вимагав від президента й віце–президента організації Олександра Волкова й Зураба Хромаєва надати звіт про фінансову діяльність ФБУ. Але два роки поспіль його бажання ніхто не поспішає задовольнити.

Цього тижня дати проведення відбіркових матчів чемпіонату Європи 2009 року в жінок і чоловіків збіглися. Але якщо справи в представниць прекрасної статі вже наближаються до розв’язки, то наші «гулівери» провели лише першу зустріч. Система відбору в обох турнірах однакова — до фінальної частини напряму з групи виходять по дві кращі команди. Та, що посяде третє місце, здобуде право поборотися за путівку на Євро–2009 у додатковій кваліфікації. Щоправда, у дівчат право виступити в фіналі в Латвії забронює собі ще й краща серед третіх команд усіх відбіркових груп.

Велика популярність футболу, за що його, власне, скрізь і називають «спортом номер один», приводить до появи на світ його різновидів. На всіх континентах уже поширився міні–футбол у залах (футзал), чемпіонати світу й Європи з цієї гри стали звичним явищем. Україна відгукнулася на нову тенденцію й досягла значних успіхів у футзалі — наша збірна ставала призером європейської першості й нині входить до числа кращих на планеті.

Третє коло стало останнім рубежем, до якого на «Ю–Ес оупен» дісталися українські дівчата. У ніч із п’ятниці на суботу за київським часом припинила боротьбу на хардових кортах Тетяна Перебийніс — харків’янка програла австрійці Сібіль Баммер (29–й номер посіву) з рахунком 3:6, 0:6. Краща наша тенісистка Олена Бондаренко наступного дня так само взяла лише три гейми в протистоянні з титулованою американкою Венус Уїльямс (7) — 2:6, 1:6.

Тріумфальна хода збірної України майданчиками олімпійського Пекіна викликала на Батьківщині хвилю оптимізму — виявляється, не настільки все погано в нашому спорті. Так, у нас багато талановитих спортсменів і не менше видатних тренерів (щоправда, їхній середній вік — 62 роки), які можуть забезпечити гідний результат і принести країні славу. Але ж насправді виступ української збірної на ХХІХ Олімпійських іграх не є наслідком вдалої державної політики й високого становища спорту в суспільстві.

На жаль, чи не всі наші успіхи здобуваються не завдяки, а всупереч реаліям життя. І це твердження є не лише суб’єктивною думкою, а фактом, з яким погоджуються, в першу чергу, ті, хто знає ситуацію краще за інших — спортсмени та їхні наставники. У нас немає баз, стадіонів, залів, стрільбищ, атлети й тренери мешкають у гуртожитках, але навіть за такого скрутного становища медалі з найпрестижніших планетарних форумів привозять стабільно. Чиновники ж про Олімпіаду згадують лише в рік її проведення, коли починають у міру можливості підвищувати витрати на підготовку атлетів. А що було б, якби держава частіше поверталася до спорту обличчям?