Не говоритиму про те, навіщо «регіонали» перед виборами вкотре витягнули мовну тему, — це очевидно. Не писатиму про фальшивість гасла «захисту російськомовних в Україні» — вона зрозуміла для всіх неупереджених. Не аналізуватиму, хто конкретно (опозиція, яка так і не зуміла заблокувати голосування, чи литвинівці, що люб’язно надали свій сектор у Раді регіоналам, аби картки «тушок» проголосували безперешкодно) винні в «катастрофі 5 червня». Події цього дня показали: правляча партія, спираючись на силовий ресурс і відверто нехтуючи будь–якими правовими й моральними нормами, здатна сьогодні ухвалити будь–який мовний закон (у тому числі й про оголошення російської єдиною державною мовою в Україні). Коли пишуться ці рядки, текст авторства Ківалова й Колесніченка все ще має статус законопроекту, але його шанси стати законом — стовідсоткові (якщо на Банковій раптом не вирішать зіграти в більш тонку гру; проте досі найкращою з усіх тактик тут завжди вважали бульдозерну). Тож спробую зосередитися на механізмах, за якими закон Ківалова—Колесніченка убиватиме мою рідну українську мову. І паралельно намагатимуся зрозуміти — які можливості у нас усіх лишатимуться, аби протидіяти цьому вбивству.

Апологетом тотального покаяння українців перед сусідами останнім часом став відомий історик зі Львова Ярослав Грицак. Моральний рахунок землякам за Другу світову він виставляє у збірці статей «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (К., 2011). Головний «гріх» українців та їхньої ударної сили УПА, за Грицаком, — це участь у польсько–українському конфлікті 1943 року на Волині. Причому ініціатором і винуватцем Волинської різанини однозначно називається українська сторона. Нібито «каталізатором був наказ керівництва ОУН–б...», який «навряд чи колись удасться знайти», «але наказ ОУН–б про початок антипольської акції мав існувати». Із тим же успіхом можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який «навряд чи колись удасться знайти»...

«Це був один із дуже важливих етапів державотворення. Демократична Народна рада пропонувала через символіку ствердити наступність нашої державності. Адже тризуб вказує на правонаступництво Києва щодо політичної та культурної спадщини Київської Русі.

Що змушує мільйони людей з українською ідентичністю — в Україні й діаспорі — майже 100 літ поспіль 29 січня згадувати хлопців, загиблих на морозному полі поблизу залізничної станції Крути? Те, що серед них було чимало 18–річних? Але ж і в наш час саме таких юнаків мобілізують до війська. Те, що вони, як змальовують майстри красного слова, були «наївні, ненавчені, беззбройні»? Але ж насправді вони записалися добровольцями до куреня Січових Стрільців, отримали однострій і зброю, отримали початкову військову підготовку. Те, що «більше нікому було захищати Київ»? Але ж на всіх теренах України точилися бої, а частина військ була змушена захищати столицю зсередини, від більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Директор Музею Української революції, відомий історик Олександр Кучерук переконаний, що знаковість Крутянського бою — в гідності його воїнів: «Над полоненими більшовики знущалися, а потім розстріляли. Відомо, що ніхто з них не просив пощади. Хлопці не понашивали собі червоні зірки і не обернулися воювати проти України. Тому вони стали зразком для наступних поколінь».

Як не прикро усвідомлювати, за двадцять років незалежності дуже мало висвітлено національно–визвольну боротьбу УПА на сході України. Це штучно підсилює міф про розподіл України на Західну та Східну, про різний менталітет та бездержавність «східняків».

У львівському Музеї етнографії сьогодні презентуватимуть книгу Ігоря Марчука «Сотник УПА Петро Гудзуватий». «Книга про командира УПА Петра Ґудзуватого — «Очеретенка» — та його бойових побратимів є ще одним пам’ятником українським повстанцям, які жертовною боротьбою закладали підвалини майбутньої незалежної держави», — зазначають організатори літературного заходу.

У пересічного українця Донбас асоціюється передусім із териконами, вотчиною «регіоналів» і суцільною «територією» російської мови. Однак далеко не всі тамтешні мешканці мріють про возз’єднання з Росією та марять радянським «дешево–ковбасним» минулим. Є тут і українські патріоти, які відстоюють рідне слово у школах та дитсадках, проводять мистецькі акції, дбають про меморіальні дошки видатним землякам та навіть організовують історичні виставки УПА. Серед таких активістів — члени Маріупольського міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта».

Майже 50 років тому українець Микола Степанов створив шедевр, біля якого замислено зупиняються відвідувачі. Експонується робота у французькому Версалі, а також у місті Орлеані, на батьківщині знаменитої Орлеанської діви. Фотознімок під назвою «Життя» настільки вразив французів, що йому не раз присуджували почесні нагороди, зокрема — зовсім недавно — диплом Жанни Дарк за «довгоживучість». А сам фотохудожник отримав довічне право безплатно відвідувати Державний музей фотографії Франції. Але за 82 роки свого життя Микола Степанов жодного разу так і не скористався своїм привілеєм. Не знали закордонні шанувальники таланту фотохудожника, що для простого українського пенсіонера з його жебрацькою пенсією подібна пільга — все одно, що дозвіл переходити дорогу на червоне світло...

Мовознавець та краєзнавець Григорій Жук є на Тернопільщині досить відомою людиною. Чверть століття він викладав рідну мову на кафедрі українознавства місцевого економічного університету. Не так давно вийшов на пенсію, відтак серйозно зайнявся історичними дослідженнями — наразі, приміром, годинами просиджує в архівах, готуючи матеріали для майбутньої книги про рідне село Гаї Розтоцькі. Не одну газетну публікацію та радіопередачу підготував і про історію тернопільських храмів. А ще Григорій Жук збирає український фольклор на незвичайну тематику — про Голодомор.

Рік тому громадськість виступила з ініціативою — встановити на державному рівні День україномовної преси і відзначати його щорічно 25 листопада, на честь виходу першої україномовної газети на Лівобережній Україні. Відповідне звернення до Президента Януковича підтримав і Державний комітет із телебачення й радіомовлення. Однак керівник держави має важливіші проблеми й інші пріоритети в пресі — російськомовні...