Цьогоріч утричі більше абітурієнтів оскаржили результати Зовнішнього незалежного оцінювання. За словами директора Українського центру оцінювання якості освіти Ірини Зайцевої, вони отримали 9783 апеляційні заяви від абітурієнтів, незгодних із результатами тестувань (торік апеляційна комісія розглянула 3206 заяв). Найбільше цього року абітурієнти оскаржують результати з української мови та літератури. Дуже багато запитань також, за словами Ірини Зайцевої, виникло щодо тестів з біології. Нині члени комісії зареєстрували 740 апеляційних заяв iз приводу результатів з цього предмета, 694 вже розглянули, 691 результат залишили без змін, 3 підвищили. «До подачі апеляційної заяви з німецької мови в мене було 181,5, а після розгляду — 191,5!» — такий відгук написала на сайті Українського центру оцінювання якості освіти користувач під іменем Марія. А от користувач під ніком Євгеній написав таке (подаємо текст без змін): «Здраствуйте! У мене таке питання, чому по укр–мови та литератури я ответив на 23 правильних вопроса и за твир отримав 4 в суми получаеться 27, а мени поставили 122,5 та я подав апеляцию де написано мало пидстав на розглядання заяви я надеивсь на колидж и тепер прийдеться йти у бурсу вся жизнь пид косяк писля бурси». Цей абітурієнт, мабуть і не підозрює, що з такою грамотністю добре, що він бодай якісь бали набрав! Як зазначає пані Зайцева, буває, що абітурієнту в ході апеляції можуть знизити бал за проходження тесту. Хоча найчастіше апеляційна комісія все залишає без змін.

«Батько» Національного унiверситету «Києво–Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький належить до тієї рідкісної категорії людей, які, незважаючи на статус і регалії, вміють посміятися над собою. У біографічній книзі Брюховецького запросто можна знайти жартівливі фото, де президент «Могилянки» витанцьовує зі студентками або на якійсь європейській вулиці з капелюхом «імітує» збір милостині. Навіть перебування в реанімації з підключеними дротами й трубками — це в нього «черговий запуск у космос» (принаймні про це свідчить підпис).

Так само з гумором пан В’ячеслав ставиться і до власного 65–річного ювілею, який відзначатиме у цю суботу. Каже, святкувати не збирається, але ж, мовляв, все одно друзі «припруться».

Із нагоди «вікової» теми Брюховецький розповів «УМ» у своєму стилі історію: «Якось я шукав людину в академію, яка б завідувала господарством. І прийшов до мене один чоловік влаштовуватися. Виглядав він, скажімо, не дуже молодим і непитущим. А наприкінці ще й каже: «А мені всього 50 років…». Після того як чоловік пішов, я замислився: «Боже, невже це і я так виглядаю? Мені ж теж «на носі» 50». Коли до кабінету заходить моя помічниця Наталя, і я в неї питаю: «Оце до мене чоловік приходив, йому 50 років. Невже і я отак, як він, виглядаю на 50? А вона мені: «Ні, В’ячеславе Степановичу. Ви виглядаєте на всі 55».

Щоправда, мусимо відзначити: попри іронічне ставлення до власного віку й ювілею, В’ячеслав Степанович виглядає бадьоро (не на 65!) і молодечо плекає чимало ідей: зокрема, активно працює нині над інтелектуальним детективом про розвідника і вченого, друга Миколи Зерова — Віктора Петрова.

А про те, якими були ці 65 років його життя, В’ячеслав Брюховецький дещо розказав «Україні молодій»

Художниця Іванка Нижник–Винників, від дня народження якої минулої неділі виповнилося 100 років, навчалася поруч із Марком Шагалом і працювала пліч–о–пліч із Пабло Пікассо. Але найбільше її доля переплелася з долею визначного українського митця, політика й державного діяча Володимира Винниченка, хоча вони так і не встигли зустрітися.

Згадуючи своє перебування в Парижі, пані Йоанна розповідала авторові цих рядків, що їй неодноразово радили шукати письменника, котрий у той час так само мешкав на еміграції у Франції. Одного дня вона натрапила на некролог. Це було в 1952 році. Тоді художниця наважилася написати вдові Володимира Кириловича в «Закуток» — садибу Винниченків у містечку Мужен на півдні Франції, за кілька кілометрів від фестивального Канна. Іванка отримала запрошення від пані Розалії й побувала в цій мальовничій частині Провансу. Через п’ять років вона оселилася недалеко від Мужена, а в «Закуток» переїхала перед смертю Розалії Винниченко в 1959 році. Іванка виконала заповіт вдови і викупила цей маєток, борги за який Винниченки до кінця так і не сплатили. Останні два тижні життя Розалії Винниченко Іванка Нижник–Винників провела з нею, ставши хранителькою спадщини видатного українського діяча та його дружини.

У нас із чехами відбувся дивовижний обмін світилами археологічної науки. Уродженець Пардубицького краю молодий Вікентій Хвойка в 1876 році переселився в Україну і став першовідкривачем трипільської культури та численних пам’яток давнього Києва. Ми в боргу не залишилися: видатні українські вчені Ярослав Пастернак й Іван Борковський трохи пізніше, розкопуючи територію старої Праги, зокрема королівського замку Градчани, віднайшли артефакти з часів виникнення чеської державності й до середньовіччя, що також стало сенсацією для європейської археологічної спільноти.

Проте промені слави на цю трійцю «впали» нерівномірно. Вікентія Хвойку шанують в обох країнах. Ім’я Пастернака завдяки його відкриттю на теренах давнього Галича, що на Івано–Франківщині, залишків Успенського собору із саркофагом князя Ярослава Осьмомисла — теж на слуху. Що ж до академіка Івана Борковського, то про його заслуги перед археологією на історичній Батьківщині донедавна майже ніхто не знав. Пояснення просте: у чорних списках радянських спецслужб він значився як «впливовий український націоналіст». Від розправи підручних Берії, котрі ввійшли у Прагу разом із Червоною армією, Борковського врятувало лише особисте заступництво президента Чехословаччини.

Аби «відкрити» сучасним українцям визнаного Європою вченого Івана Борковського, його життєдіяльність досліджує городенківський краєзнавець Ярослав Левкун.

Достатньо зайти на будь–який «виноградний» форум в iнтернеті, і ви побачите здебільшого схвальні відгуки про такі сорти, як Цитронний Магарача, Рубін Магарача, Альмінський, Данко, Гранатовий Магарача, Кентавр магарацький, Лівадійський чорний, Гурзуфський рожевий та багато інших. Мовляв, не надто хворобливі, не страшні їм морози, а ягоди цих сортів і добре смакують, і для вишуканого ароматного вина цілком придатні. Власне кажучи, у цьому переконався і автор цих рядків, поповнивши свою дачну колекцію деякими з названих технічних сортів селекції Національного інституту винограду і вина «Магарач». Тільки пізніше принагідно довідався: у всіх у них є конкретний «батько» — самобутній учений–виноградар, професор Павло Голодрига. До речі, 5 травня йому виповнилося б 92 роки.

Хоча більшість сучасних мешканців славного Яворова — села, яке «розбіглося» по горах обабіч стрімкої Рибниці на цілий десяток кілометрів, «ударилися» в ліжникарство, різьбярі по дереву теж не переводяться. Інакше важко було б зрозуміти нинішніх земляків Юрія Шкрібляка, котрий творив тут колись свої дерев’яні шедеври. «Я із задоволенням працюю над тарілками і шкатулками, хоча цим не займалися ні мій дід, ні тато, — розповідає юний майстер Андрій Кобчук, в роботах якого фа­хівці вже помітили ознаки непересічного таланту. — Мабуть, досвід предків не вивітрився з нашого роду, бо моя мама Ольга — прапраправнучка Юрія Шкрібляка».

Напередодні свята Пасхи Дніпропетровськ шокувала звістка про вбивство 45–річного Геннадія Аксельрода. Тим паче це було не просто вбивство, а справжній виклик, що вражає своєю зухвалістю. У суботу Геннадій Аксельрод на власному «Мерседесі» під’їхав до двору свого будинку і зупинився перед аркою, де хтось завбачливо причинив одну половину воріт, як раптом невідомо звідки виник велосипедист у робочому одязі і розстріляв його через лобове скло авто. Дотепер важко сказати, наскільки важким було поранення від перших пострілів і чи було взагалі, але Аксельрод вискочив із салона авто і кинувся навтьоки у бік центрального у Дніпропетровську проспекту імені Карла Маркса. Тоді кілер завдав йому кiлька пострілів у голову...

Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження В’ячеслава Липинського — визначного українського політика, історика, філософа, теоретика українського консерватизму. Багато ідей гетьманця і класократа Липинського залишаються актуальними й зараз. Скажімо, у листі до Богдана Шемета Липинський писав: «…Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів».

Про значення постаті В’ячеслава Липинського в контексті його доби ми говоримо із Юрієм Терещенком — доктором історичних наук, професором, завідувачем кафедри історії України і філософії Київського національного лінгвістичного університету. Терещенко — упорядник двотомника «Липинський і його доба», що побачив світ 2010 року у київському видавництві «Темпора».

Якби зібрати всі букети квітів, які подарували співакові за понад шістдесят років творчої діяльності, то це була б територія, може, більша за футбольне поле. Якби виміряти довжину всіх доріг під час гастрольних поїздок (літаком, поїздом, автобусом, автомобілем), які за життя здолав Дмитро Михайлович, то, певно, можна було б досягти Місяця. Якби зібрати разом усі публікації різними мовами, присвячені його виступам в Україні та на різних континентах, то вийшло б багатотомне видання.

Він співав не тільки для Сталіна, Хрущова й Брежнєва, а й у простих сільських будинках культури по всій Україні, а також у багатьох престижних залах зарубіжних країн. Як це вдалося простому буковинському хлопцеві? Як розгадати феномен величі митця, дивовижне поєднання в ньому простоти й аристократизму, від спілкування з яким кожен стає одухотворенішим, прекраснішим, благороднішим?!

Микола Лисенко ще під час навчання в університеті одночасно з вивченням української мови захопився витворюванням мови професійного українського музичного мистецтва на народній основі. Врешті, став основоположником української класичної музики та професійної музичної освіти в Україні. Прем’єра його «Різдвяної ночі» 24 січня 1874 року ознаменувала народження української опери. Микола Лисенко чимало чого впроваджував першим в Україні. Скажімо, 1908 року очолив першу легальну українську громадсько–політичну організацію «Київський український клуб» та першу всеукраїнську організацію — «Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві». Цікаво, що за першою освітою Лисенко був біологом. Природничий факультет Київського університету він закінчив з відзнакою і захистив дисертацію про нитчасті водорості...