...Угорський митник був «сама чарівність». А тому люб'язно запропонував кожному з сорока українських туристів, що на Різдво їхали у тур «П'ять столиць об'єднаної Європи», пройти з валізами на догляд. Чортихаючись — хто вголос, а хто про себе, — народ потягнув свій багаж на оглядини. На ходу прикидали, чи не багато алкоголю виходить «на ніс», і, особливо не криючись, на час догляду роздавали сигарети — провозити можна не більше одного блока — своїм некурячим одногрупникам. У питанні харчів, які брати з собою також забороняється, всі дружно «прикидалися шлангом».

Спроб упорядку­ва­ти та ви­да­ти епістолярно-літе­ра­тур­но-на­у­ко­ву спад­щи­ну Пан­те­лей­мо­на Куліша бу­ло кілька. Пер­шою за цю справу взялася дру­жи­на і со­рат­ниця пись­мен­ни­ка Ган­на Барвінок. Заду­ма­не нею ви­дання ма­ло скла­да­тися з двадцяти томів, над­ру­ко­ва­но бу­ло перші п'ять томів «Творів і листів П. О. Куліша». Але після смерті Ган­ни Барвінок (1911) за­пу­ще­на серія на цифрі 5 так і зав­мер­ла. Шість томів «Творів Пан­те­лей­мо­на Куліша» як скла­до­ву серії «Русь­ка пи­семність» ви­да­ла львівська «Просвіта».

Першого січня ми пішли в кіно. Зрадивши багаторічній традиції «водити козу» місцями «бойової слави», вітаючи друзів та знайомих із Новим роком, знищуючи їхні запаси олів'є та шампанського і заручаючись обіцянкою, що завтра неодмінно продовжимо в нас. Зустріч із прекрасним довела, що вчинили ми дуже навіть правильно. Прем'єра «Денної варти» варта того, щоб заради неї відмовити організмові в харчово-алкогольних зловживаннях і проголосувати на користь власної обізнаності в кіноновинках.

Всесвітньо відомі артисти опери, якi починали в Україні, а грандіозної слави зажили в Мілані чи Відні, під час своїх нетривалих візитів на Батьківщину люблять розповідати про те, як шанують цей музичний жанр за кордоном. Мовляв, людина вже за кілька місяців знає, що такого-то дня вона йде до оперного театру, готується до цього, нічого собі не планує і налаштовується на зустріч з прекрасним. «Не те, що у нас», — резюмують зірки, натякаючи на спонтанно-легковажне ставлення до опери своїх земляків, які завертають туди прямо з роботи, у джинсах і з сумками в руках, а не в хутрі та «брюликах» або хоча б біжутерії... Прем'єра «Богдан Хмельницький» у Донецькому театрі опери та балету апріорі претендувала на виняток із правил: потужна реклама, солідний десант столичних журналістів, відомі прізвища в програмці і найвищі високопосадовці у списках запрошених. Словом, якщо у когось із дончанок у скриньках припадали пилом «брюлики», то кращої нагоди їх «прогуляти» годі було й чекати.

Презентуючи новорічну афішу, змушена зауважити: цього року одноосібним лідером репертуару київських театрів став «Лускунчик», що його вписав до історії світового мистецтва Петро Ілліч Чайковський. «Лускунчиків» буде кілька, причому на будь-який смак. Аж до жанру «музична вистава» на льоду, яку до Києва везе Театр льодових мініатюр під керівництвом Ігоря Бобріна. Разом із «Лускунчиком» з Москви прибуде його «подружка» і соратниця у боротьбі добра проти зла «Попелюшка». Свої спектаклі Театр Бобріна відкатає 29-30 грудня та 2-8 січня у Палаці Спорту. Ціни на квитки — від 10 до 30 гривень.

Свою зустріч з кіномитцями Голова Верховної Ради Володимир Литвин — російською з жахливим акцентом — розпочав у компліментарній тональності. Мовляв, чи думав колись я, простий житомирський хлопець, що матиму нагоду спілкуватися з такими видатними метрами кіно. (Звісно, ці слова Володимир Михайлович проголосив за велінням душі, а не тому, щоб виправдатися перед метрами за своє п'ятнадцятихвилинне запізнення). І в цьому сенсі панові Литвину позаздрить кожен: за столом конференц-залу Верховної Ради зібралися видатні режисери Нікіта Міхалков, Станіслав Говорухін, Микола Мащенко, Павло Чухрай, Тигран Кеосаян, актриса Альона Хмельницька... А зібрав таку поважну компанію Богдан Ступка — зустріч відбувалася в рамках кіновернісажу «Богдан Ступка запрошує друзів», який з 16 по 20 грудня проходив у Києві під патронатом Голови ВРУ Володимира Литвина.

Вистави, як люди — народжуються, живуть, удосконалюються, розчаровують чи тішать, помирають... Істина, яка не потребує доказів. Театр російської драми вирішив протистояти такому розвиткові подій і влаштувати півстолітній ювілей колись резонансного і епохального для себе спектаклю «Мораль пані Дульської», прем'єра якого відбулася 12 грудня 1955 року. Люди, надмірно вразливі та сентиментальні, які не запаслися валер'янкою та валокардином, напевне, дуже з цього приводу шкодували: вечір видався настільки зворушливим, що глядачі ледь встигали підносити до очей носові хустинки.

Щоправда, назвати рукопис Ярослава Биструшкіна, депутата Київради, сина начальника Головного управління культури КМДА, актора за фахом, Олександра Биструшкіна повноцінною книгою поки що складнувато. Оскільки зміст і форма «Театру і міста» дуже нагадує формат дисертаційної роботи. У своїх підозрах я не помилилася — це справді наукове дослідження тепер уже кандидата наук Ярослава Биструшкіна, яке автор вирішив переплести і видрукувати невеликим накладом. «Iмовірно, невдовзі ця книга набуде іншого вигляду — є плани її перевидати, — повідомив пан Биструшкін. — А цей сигнальний наклад ми надішлемо до мистецьких навчальних закладів, театрів... Дуже сподіваюся, що моя праця стане у нагодi студентам та фахівцям, які займаються театром». Поряд із низкою зауважень, що стосуються, у першу чергу, зовнішнього вигляду, — де назви розділів, ілюстративний матеріал, де вступне слово авторитетного колеги? — сам факт її появи можна назвати винятково позитивним. У той час, як Росія,за словами Ярослава Биструшкiна, щороку видає 5-6 книг, присвячених театрові, наші показники тут значно скромніші: 1-2, а то й узагалі жодної назви.

До цієї роботи режисер Андрій Приходько підступався досить довго. («Шякунталу», пригадується, театр імені Франка заявляв ще минулого сезону). І таку обережність — настороженість? — можна лише вітати, оскільки цей твір узяти «наскоком» неможливо в принципі. Так, Олександр Таїров, відкриваючи свій Камерний театр у 1914 році, цілий рік витратив лише для того, щоб визначитися з транскрипцією — у нього п'єса йшла як «Сакунтала» — і вивчити у лондонських бібліотеках оригінали, супутні та дотичні матеріали. «Шякунталою» цікавилися Лесь Курбас, Єжи Гротовськи...

Наступного року виповнюється 10 років з дня появи на книжкових ятках скандально відомого роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». За цей час пристрасна одіссея художника й поетеси виходила друком цілих п'ять разів, була перекладена польською, угорською, російською, болгарською, англійською та іншими мовами, вкотре змушуючи кого червоніти, а кого — шаленіти й прозрівати від усіх тих одкровень. Актриса Галина Стефанова відреагувала на культовий новодрук... саме як актриса: вона взяла цей твір і перенесла його на драматичну сцену. Однойменна моновистава у її виконанні — це сповідь головної героїні Оксани перед «леді та джентльменами». На жаль, аби переглянути спектакль, треба продемонструвати неабияку обізнаність у театральному процесі міста і особливо — у його «мандрівній частині». Галина Стефанова зрідка грає його у Центрі Леся Курбаса, про що, на жаль, можна дізнатися або ж на місці події, або з нечисленних афіш. Про нещодавню виставу ми дізналися з оголошення у Києво-Могилянській академії.
...Між ліричною героїнею «Польових досліджень» та її мужчиною — тисячі кілометрів та непорозумінь. Сьогодні вони — у різних куточках світу. Але ця жінка знову й знову розповідає Йому про своє право бути вільною людиною. Кидати слухавку, залишаючи останнє слово за собою, плакати й вихлюпувати у білий світ лавину почуттів, читати вірші й осуджувати того, хто наважився вдертися до тремтливої жіночої душі, влаштовувати істерики, чавлячи повітряні кульки, і проголошувати «мужчинам, імперіям, часу — не руш моїх кіл!» Пісні у виконанні сестрички Віки звучать в одній тональності з гранично відвертим монологом жінки, яка прагне переосмислити власне життя.