П'ять тисяч підписів до 16 вересня планували зібрати львівські соціалісти за ідею перейменувати вулицю Дудаєва на вулицю імені Георгія Гонгадзе з нагоди четвертих роковин з дня зникнення журналіста. Після останніх подій у Беслані ініціатори перейменування не мають жодних сумнівів, що вулиці Дудаєва у Львові слід дати інше ім'я. При цьому активісти Соцпартії на Галичині звертають увагу на аналогічну зміну назви вулиці Дудаєва в одному з естонських міст.

Минуло вже чотири роки відтоді, як 16 вересня увійшло до переліку особливих дат в історії України. Але тієї звичайної осінньої суботи 2000-го про історичну вагу цієї дати ще ніхто, окрім хіба кількох посвячених у вельми чорну справу людей, не здогадувався. Друзі та рідні зниклого Георгія Гонгадзе не втрачали надії його розшукати й до останнього вірили, що Гія живий і здоровий, більшість перехожих без особливих емоцій вдивлялася у темний силует на розклеєних по Києву листівках — зникнення журналіста («а може, він просто загуляв десь»? — знизували плечима оптимісти) тоді ще не видавалося надзвичайною подією державної ваги. І так хотілося вірити, що страшна знахідка в Таращанському лісі — це чиясь інша, не наша трагедія... Але наприкінці листопада трагедія стала всеукраїнською. 28-го з трибуни Верховної Ради лідер Соцпартії Олександр Мороз звинуватив у причетності до загибелі Гонгадзе Президента Леоніда Кучму, і тисячі наділених доступом до мережі інтернет вух iз жахом вслухалися у знайомий голос, який давав указівки про те, що «абарзєвшего грузіна» слід було вивезти за Україну й віддати чеченцям «на...». Роздруківки розмови, що вперше прозвучала із сайту доти не знаної в Україні голландської газети «Волькскранд», розповсюджувалися, як свого часу самвидав. І якими б не були версії щодо того, що було першим — слово чи вбивство, ясно одне: справа Георгія Гонгадзе нерозривно пов'язана із записами цифрового диктофону, який установив під головним диваном держави скромний майор президентської охорони.

Нещодавно мені випадково потрапив до рук посібник з історії для абітурієнтів. Я погортала його сторінки і, натрапивши на розділ «Новітня історія», почала читати про події 2000—2001 років. Кількома рядками там згадувались «спроби опозиції ініціювати зміну влади», які «призвели навіть до вуличних сутичок демонстрантів з міліцією». Після цього, зазначили автори посібника, «опозиція відкоригувала свої дії і почала готуватися до парламентських виборів 2002 року».

Головний сенс роботи будь-яких політтехнологів зводиться до одного: подати населенню свій «продукт» у такій обгортці, яка привертала б до нього увагу або зуміла б приховати його («продукту») негативні сторони. Найвишуканішим вважається «пакунок», виглядом якого людина проймається до такої міри, що починає щиро рекламувати його серед своїх близьких. На практиці суть полягає в тому, що політтехнологи запускають у населення якусь думку. Зовні вона має бути правдоподібною, простенькою, а найважливіше — «простонародною», аби люди сприйняли її як щось своє і навіть близько не допускали підозр, ніби це винахід якогось штучного політтехнологічного розуму.

У період підготовки до створення на Прикарпатті осередку Всеукраїнського громадського об'єднання «За Україну! За Ющенка!» дехто з місцевих політичних авторитетів висловлював сумніви в доцільності розгортання нової проющенківської структури в регіоні, переважна більшість мешканців якого небезпідставно вважається стійкими прихильниками Віктора Андрійовича. Після проведення у січні цього року установчої конференції обласної філії «ЗУЗЮ» минуло трохи більше півроку. Тож час, що збіг відтоді, підтвердив чи спростував скептичні прогнози? Із цього запитання розпочалася наша розмова з керівником прикарпатських «зающенківців» Любомиром Малофієм.

Вирішив звернутися до вас, оскільки вважаю ваше видання демократичним і незалежним, хоча й розумію, що й ви, напевно, зараз відчуваєте чималий тиск з боку влади через наближення виборів. Я, працівник районної державної адміністрації на Івано-Франківщині, вирішив поділитися з вами фактами, як влада, використовуючи належні ресурси, намагається всілякими шляхами утриматись на верхівці держави.

Нещодавній прес-тур по Черкащині, організований для представників ЗМІ Державною туристичною адміністрацією України, залишив чимало вражень. І справа не лише в особливому дусі козацтва та гайдамаччини, що відчувається на Чигиринщині в Холодному Яру, в неповторній красі природи, вдосконаленої людськими руками на прикладі всесвітньо відомого Уманського дендропарку «Софіївка», або в розумінні того, що десь тут, поблизу міста Шпола розташований географічний центр України. Бо вже на кордоні Київської та Черкаської областей під час вітання на землі, де знайшли останній спочинок Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко, ставало зрозумілим, що однією славною минувшиною не обійдеться — передвиборчі реалії сучасності додавали іншого колориту. Вже одразу за топонімічним покажчиком області гостей знайомою посмішкою з бігборда зустрічав провладний кандидат.

Hещодавно я повернувся з Дніпропетровщини. Був у чотирьох районах та обласному центрі. Перед цим побував на Миколаївщині, Київщині, Львівщині. Печаль люта огортає душу, і стискаються кулаки. Століттями народ наш перебував у неволі, століттями його роз'єднували, нещадно грабували і виховували у покорі, привчали дбати за інтереси поневолювачів усіх мастей. Це зрозуміло. Проти цього ми постійно повставали, зазнавали поразок, знову набиралися сил і знову повставали. Найбільшого знекровлення і біди зазнали за більшовиків, коли майже половина української нації була знищена голодоморами, війнами, репресіями, декілька мільйонів українців, рятуючись від переслідувань, змушені були покинути рідну землю. Це було, і це зрозуміло.

Член Центральної виборчої комісії Андрій Магера «спеціалізується» на питаннях висвітлення передвиборчої агітації кандидатів у президенти та зв'язках із засобами масової інформації. На семінарі з власними кореспондентами «України молодої», організованому УНЦПД за сприяння Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні, він коментував переважно порушення, яких у ці гарячі передвиборчі дні журналісти фіксують чимало. Отож пропонуємо вашій увазі коротку версію цієї розмови.

На порядку денному — президентські вибори. Цим уже переймаються не тільки політики і партії, а й громадяни України. На цьому тлі все виразніше позначаються параметри політичного вибору, перед яким стоїть Україна.