«Його життя — ціна пробудження України». Це — напис на пам'ятному хресті Георгію Гонгадзе під Таращею. Сьогодні тут пройде один із траурних мітингів. (Фото Юрія ЄЖЕЛЯ.)
Нещодавно мені випадково потрапив до рук посібник з історії для абітурієнтів. Я погортала його сторінки і, натрапивши на розділ «Новітня історія», почала читати про події 2000—2001 років. Кількома рядками там згадувались «спроби опозиції ініціювати зміну влади», які «призвели навіть до вуличних сутичок демонстрантів з міліцією». Після цього, зазначили автори посібника, «опозиція відкоригувала свої дії і почала готуватися до парламентських виборів 2002 року».
Це було все. Крапка.
Про людину, яка трагічністю своєї долі спричинила зблиск гідності у прив'ялених душах наших співгромадян, що дійсно вийшли на вулиці і дійсно «догралися» до сутичок з міліцією, після чого деякі потрапили на роки за грати, а решта повернулася до «України з Кучмою», про цю людину, повторюю, у тому посібникові не було жодного слова.
Якщо ми забудемо, де витоки нашої ріки, ми ніколи не вийдемо до місця її впадання в океан. Бо будемо вічно блукати у трьох соснах. І не відчуємо простір, і не вдихнемо вітру, і не побачимо, за словами російського класика, «небо в діамантах». Тому давайте згадаємо, а хто й не забував — просто скажемо: 16 вересня 2000 року зник наш колега, політичний журналіст Георгій Гонгадзе, редактор «Української правди». Його вбила ЦЯ влада.
За ці чотири роки його матері повернули обезголовлене тіло невідомого і сказали, що то тіло її сина. Стару жінку привели дивитись на кістки та напіврозкладену плоть. Відчуте нею, думаю, закреслює «Пристрасті Христові», бо всенькім катам цього світу і не снився такий сюжет. І той, хто не уявляє собі цієї трагедії, той нічого не знає про «новітню» Україну і нічогісінько не тямить у її історії. Леся Гонгадзе і по цей день ні в чому не впевнена. Вона пережила зміну трьох генеральних прокурорів, кожен з яких гнув свою інформаційну лінію у «справі Гонгадзе» і тільки множив запитання. А відтак ми нині маємо: у Львові — самотню матір, у Києві — непоховане тіло, на Банковій — все ту саму владу, в серцях... Кожен краще скаже сам за себе, що він носить у своєму серці, живучи в Україні.
На підсумовування всього, що говорили з приводу «справи Гонгадзе» за останні чотири роки офіційні установи, не вистачить ані газетних шпальт, ані терпіння. Та й чи варто знімати шар за шаром брехню від влади, аби представити її повну антологію? Хроніка ж останніх днів є такою. Як пам'ятає наш читач, не так давно завершило службове розслідування Міністерство внутрішніх справ України, яке мало з'ясувати, чи дійсно за Георгієм Гонгадзе перед його зникненням стежила «наружка». З'ясувати-то МВС з'ясувало, але виявилось, що жоден «мент» зі спеціального так званого сьомого управління за Гонгадзе не стежив. Про це буквально вчора розповів заступник міністра МВС Михайло Корнієнко. Усі опитані міліціонери, які працювали чотири роки тому — від керівника сьомого управління до рядових — заперечують, що стежили за Георгієм Гонгадзе. А відповідні документи, які могли б пролити світло, знищили ще 2001 року, додав Корнієнко. Ось так, всі виявилися чистими у цій справі, відповівши всього лише на одне запитання: стежив чи не стежив?
Проте МВС не єдина структура, яка відзвітувала минулого тижня про дотичну до «справи Гонгадзе» роботу. Приміром, Мін'юст (очолюваний, до речі, першим головою парламентської слідчої комісії, котра опікувалася розслідуванням зникнення Георгія Гонгадзе, — Олександром Лавриновичем) тепер остаточно переконався у тому, що записи майора Мельниченка, де Кучма «замовляє» своєму почту Гонгадзе, є монтажем і наклепом. «Записи Мельниченка є змонтованою копією», повідомив один з експертів українсько-російсько-литовської «збірної», яка досліджувала мельниченківські плівки. В експертні висновки щодо майорської підступності Мін'юст угатив 850 тисяч гривень з держбюджету країни, і тепер уже напевне вважає дану тему закритою раз і назавжди.
Чи є ще якісь новини з експертних чи дослідницьких «полів»? Чомусь мовчать про результати власного розслідування відомі нашому читачу опоненти «України молодої» — «антикризові журналісти» Марія Самбур і Валерій Воротнік. Свого часу вони потрактували наші негативні про їхню діяльність і їхні політичні симпатії згадки як спробу завадити тим пошукам істини у «справі Гонгадзе», якими вони нібито зайнялися. Проте, як вже сказано, підсумки цих пошуків є наразі невідомими.
Натомість «маленькою журналістською удачею» (за словами Сергія Тарана, представника Інституту масової інформації) було інтерв'ю, отримане журналістами ІМІ у Лоуренса Слота, незалежного експерта і політолога з Нідерландів. У цьому інтерв'ю, яке ми подаємо на цій шпальті у скороченому вигляді, йдеться про висновки, діаметрально протилежні до тих, яких дійшов Мін'юст. Записи майора Мельниченка є справжніми, говорить Слот. А Таран додає, що факт проведення ще однієї — голландської — експертизи плівок Мельниченка є відомим фактом, проте лише зараз співробітникам ІМІ вдалося отримати коментарі й роз'яснення людини, яка дійсно обізнана у цій темі.
Отже, маємо те, що маємо — низку висновків, вервечку обіцянок. І справу, кінця й краю якої не видно. І відлік часу, який невпинно рахує дні. Ми й не зчуємось, як пройде ще один рік. Що ми напишемо 16 вересня 2005-го? Або 2006-го? Якими будуть українські журналісти тоді? Чи усвідомлять вони справжню вагу хреста Гонгадзе? Головне, думається, до тих часів дожити, оминувши процедуру лоботомії і повного забуття подій та людей.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
