Для Колі Кожушка, як і його п'ятьох братів та сестер, у 1991 році життя перевернулося шкереберть. Хоча й до цього воно у них було не мед. Батьки постійно пиячили, дітям ладу не давали. Зрештою, сталося те, чого слід було очікувати: хронічних алкоголіків за рішенням суду позбавили батьківських прав. Трьох молодших дітей, у тім числі й Колю, відправили до інтернату, а двоє старших, Володя та Руслан, залишилися в своїй оселі у Днiпропетровську. Так тривало до початку 1994 року, коли сталося щось неймовірне. Чотирикімнатна квартира... дарується громадянину Кузнєцову, який і досі мешкає в ній з родиною. Звідки взялася така щедрість у багатодітної родини, хай і неблагополучної? Відповідь на це запитання і спробував знайти Коля, який, закінчивши у 1998 році інтернат, кинувся було до рідної оселі, але там уже жили чужі люди. Отож вирішив провести власне розслідування. Безліч запитань для себе поставив уже у Бабушкінському райвиконкомі Днiпропетровська. Саме там прийняли рішення про відправлення трьох неповнолітніх дітей до інтернату, але «забули», що ніхто не мав права житло ані продавати, ані дарувати. Однак у районній владній інстанції це дозволили, навіть не подумавши звернутися до правоохоронних органів.

...Тікаючи від диму, що заполонив квартиру, 12-річна Леся Олексюк вибігла на балкон. Саме тут її, налякану пожежею, і знайшов молодий сержант 13-ї пожежно-рятувальної частини столиці Роман Черненко. Заспокоївши дівчину, сказав наостанок: «Залишайся тут. Я зараз», — після чого зник у задимленій квартирі. Та повернутися йому не судилося. Лесю врятували, Романа — ні...

Цей конкурс не зовсім звичайний. Хоча все в ньому, як у традиційному змаганні красунь. Гарні личка учасниць, параметри: 90-60-90. Зріс не нижче 170 см. Привітання-знайомство і дефіле в купальниках. Але він для тих, хто не чує або має вади слуху. Цьогорічна випускниця Чернігівської школи для дітей з вадами слуху Тетяна Приходько вважає, що їй просто пощастило з перемогою на всеукраїнському конкурсі. Але милуючись цією напрочуд вродливою і гармонійною дівчиною, у просте везіння не віриш. Таня загалом чує, але слабко. Треба дуже голосно говорити. Тому може розмовляти. Але повільно і з акцентом, мов іноземка.

«Хтось мріє стати політиком, хтось — співаком. А я все життя мріяв мати багато дітей, — каже керівник потужної агрофірми «Сквира», господар лісів, полів, молочного і цукрового заводів та сотень одиниць усілякої «хитрої» сільськогосподарської техніки Іван Суслов. — Сказав дружині, що братиму сиріт, вона погодилася. Я їй спочатку не розповідав, що для цього планую побудувати будинок у Буках. Привіз її, коли вже все було готове: «Тепер ти тут хазяйка. Моя турбота — щоб були хліб і сіль, а твоя — давати материнське тепло». Так у селі Буки поблизу містечка Сквира на Київщині з'явився Центр розвитку дитини «7».Тут дітям не кажуть, що це все для них роблять батьки Суслови. Кажуть, що це — Українська держава. «Щоб діти виростали справжніми українцями, щоб їх не можна було купити за 100 доларів, щоб вони свою державу любили не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені», — пояснює Іван Миколайович.

— Пливуть два козаки в човні, тихо теревенять між собою. І, як годиться, настає хвилина, без якої не обходиться жодна чоловіча розмова. Один у іншого питає: «Слухай, а ти жінок любиш?» — «Ой, куме, як їх люблю! Я їх так люблю, так люблю... Ну, ото... пошти, як коней!» Цією приказкою український козак Гарбуз намагався пояснити журналістам, чому ці чотириногi красені займають таке місце в його житті. Вийшло, мабуть, не зовсім відповідно до законів логіки, однак максимально переконливо...

Чим довше живеш у Києві, тим більше помічаєш, як мало у столиці потомствених киян. Вони дедалі більше розчиняються серед усе зростаючого натовпу приїжджих — студентів, заробітчан і просто тих, хто залишається пожити у престижнішому місті, і своїми звичаями, звичками, смаком та культурою змінює його обличчя. Станіслав Цалик, відомий києвознавець і киянин у четвертому поколінні, знає і любить Київ дещо інакшим — таким, яким місто було сто, двісті, триста років тому. «Сімейний архів для мене не просто речі, які можна потримати в руках, а найперше життєві історії, з яких можна зрозуміти, чим жили люди до тебе», — каже він. І переповідає події сивої давнини так, наче вони відбулися тільки вчора — про київських квітникарів, які стежили, як такий-то пан упадає за такою-то пані, про Федора Шаляпіна, скрипаль якого перед здивованою публікою застряг під куполом цирку, або про барона Мюнхаузена та Григорія Сковороду, які ймовірно зустрічалися на Контрактовому ярмарку.

Ось уже тридцять років Федір Трохимович агітує за «безвідвалку» в Україні і впроваджує її на практиці. І у свої 80 переконаний, що пройде ще кілька років, і українці викинуть не тільки плуги з полів, а й навіть лопати з городів. Невиправний оптиміст...

Сьогодні пенсіонер Федір Моргун — Герой Соцпраці, доктор сільськогосподарських наук, академік Української академії аграрних наук — з його ідеями і величезним досвідом роботи в сільському господарстві знову затребуваний на Полтавщині. Уже три роки він — позаштатний радник голови обласної адміністрації.
Серед номенклатури «стратегічного призначення» він завжди виділявся непохитністю переконань і готовністю відстоювати свою позицію до кінця, незважаючи на посади й обставини. Власне, за свою упертість (двічі відмовлявся очолювати райкоми) агроном Полтавського цукротресту Федір Моргун і «загримів» у 1954 році на цілину директором радгоспу. У Казахстані відкрив для себе праці академіків Бараєва і Мальцева, які впроваджували нову систему землеробства — безплужну. З тих пір Федір Трохимович — її найпалкіший прихильник.
Моргун мав усі шанси піднятися на найвищий щабель партійних сходів. Ще в 1978 році Брежнєв пропонував його кандидатуру на посаду секретаря ЦК КПРС із сільського господарства (пізніше її зайняв Михайло Горбачов, якого спочатку не було навіть у списках претендентів, але якого дуже активно «рухав» нагору Юрій Андропов. — Авт). Але за натурою Моргун — «вiдмовник», не любить братися за нову справу, не довівши до кінця почате. Відмовився і тоді. Наприкінці 80-х він піднімав врожаї на Полтавщині й у Москву не рвався. Але партія завжди розраховувала на вдумливого, принципового керівника і все-таки зажадала його в союзний міністерський апарат. Йому було вже 64, коли очолив новостворене Міністерство охорони природи. Однак трохи більше ніж через рік його відправили на пенсію.

Хлопці у школі добре знали цю слабкість свого вчителя англійської. «Андрію Андрійовичу, розкажіть про війну», — просили вони, щоб не слухати про незрозумілі тонкощі замудрої граматики чи не розказувати недовчені тексти. «Ну добре, зараз розкажу», —відкладав крейду вчитель і неквапом розповідав — про Польщу і Німеччину, Францію, Австрію і Чехію, такі далекі від невеликого сумського села Хоружівка краї. Розказував про фашистські концентраційні табори і тюрми, про Лейпциг, Вольф, Нюрнберг, Ламсдорф, Освенцім, Бухенвальд, Фльосенбург, де довелося побувати, про те, як звідти втікав, як його ловили, а він знову втікав на батьківщину...
У родині Ющенків ніколи не було великих собак. «Малим я завжди дивувався — чому?» — пригадує сьогодні старший брат Віктора Ющенка, Петро. З часом він зрозумів, за що батько так ненавидів німецьких вівчарок — вони викликали спогади про тих спеціально тренованих псів, які знаходили і стерегли полонених Третього рейху.

Шлюбні традиції українців такі давні, що їх корені губляться десь у глибинах дохристиянських віків. Письмову згадку про весільний обряд вміщено ще в першій вітчизняній енциклопедії — «Повісті врємєнних лєт», написаній на початку XII століття «під редакцією» ченця Нестора, а потім — ігумена Сильвестра. Відтоді змінилися десятки поколінь, під натиском чужоземних весільних традицій розчинилися або модернізувалися наші автентичні обрядові дійства. І мали б ми тепер хіба що фольклорно-етнографічні забави для туристів у Музеї народної архітектури та побуту біля села Пирогів, що поблизу Києва, якби не такі діючі хранителі (здебільшого — хранительки) прадавніх традицій, як Марія Мочарна з прикарпатського села Лісна Тарновиця. Завдяки її старанням, принаймні ще упродовж кількох поколінь, поки справу продовжуватиме нині 9-річна правнучка Марійка, весільні столи надвірнянців прикрашатимуть рум'яні і пишні, щедро заквітчані весільні короваї.

Освічені люди всіх цивілізованих народів, як і наш, знають і шанобливо пам'ятають таджицько-іранського лікаря і вченого ХI століття Авіценну. Ще більшої слави набув напівміфічний грецько-іллінський лікар-хірург античних часів на межі V—IV тисячоліть до нашої ери Гіппократ. Статут з його наукового трактату став на всі віки гімном-заприсяганням Гіппократа для численних поколінь лікарів-початківців, які присвятили себе цій гуманній діяльності.