За радянських часiв одним iз злочинiв проти народу була тотальна фальсифiкацiя комунiстичним режимом iсторiї України. Одна з таких гучних фальшивок стосується статусу мiста Харкiв, який бiльшовицькi iдеологи в Москвi возвеличили й оголосили першою столицею України.

Пане Табачнику, хочу розпочати з того, що я — українець, яких ви вiдверто не любите та зневажаєте. Хочу запевнити вас у тому, що мiй лист, думки i висновки щодо вашої шахрайської антиукраїнської дiяльностi не проплаченi нi спецслужбами США та Європи, нi полiтичними силами, нi опозицiєю. Саме в цьому ви постiйно та безпiдставно звинувачуєте всiх, хто засуджує ваше перебування (переконаний, тимчасове) в мiнiстерському крiслi, хто виходить на тривалi антитабачниківські акцiї по всiй Українi.

Менi, лiкаревi з 40–рiчним стажем, доля послала випробування стати пацiєнткою. Здавалося б, кому–кому, а менi добре вiдомо, в яких умовах iснує чимало лiкарень, як багато скарг на цi умови доводиться чути вiд хворих... Знаю також, що держава фiнансує галузь охорони здоров’я за мiнiмальним рiвнем — i щодо зарплат медичних працiвникiв, i щодо оснащення лiкувальних закладiв...

Прочитав у вашiй газетi оцiнки В’ячеслава Кириленка антиукраїнськiй кiнокартинi чи серiалу «Бiла гвардiя», знятiй у Росiї.

Читав «Нацiю» Марiї Матiос. Коли дiйшов до «Одкровення», в якому баба Юстина розповiдає незнайомiй жiнцi, називаючи її дочкою, про пiдготовку до своєї смертi, наставляючи рiдних i знайомих: «Не плачте за мною нiколи», перед очима постала моя мати, що також наставляла свою дочку, вiдчуваючи «вели–и–ке дiло — смертечку нашу». Все життя прожила в селi. З десяти рокiв, до замiжжя, працювала в наймах у сiм’ї євреїв; не читала й не писала, пережила три вiйни i три голодомори; шестеро дiтей, я — п’ятий, найменший (1939 р. н.) помер вiд запалення легень навеснi 1941 року. Вмiла робити все, що вимагає сiльське життя. Була гостра на язик, знала безлiч прислiв’їв, прикмет, притч, молитв; лiкувала односельчан вiд пристрiту, переляку, наговорiв, волосу, бородавок, немочi. Працювала до останнього. Восени 1980 р. присiла ввечерi на причiлок (як завжди), так i померла — серце...

Уявiть собi таку ситуацiю: до вас прийшли гостi, ви їх привітно зустрiли й почастували найвишуканiшими стравами — i варене, i печене. А до шкварки ще й чарка. І раптом ви чуєте, що вашi гостi мекають, як ота коза з вiдомої казки, яка бiгла через мiсточок, вхопила кленовий листочок...

Прочитавши в «УМ» лист Володимира Мельника, кандидата фiзико–математичних наук, пiд назвою «Футбольне закулiсся за участю УЄФА i ФФУ», я вирiшив написати у вашу газету теж про своє бачення тих футбольних, закулiсних iнсинуацiй, якi не вгамовуються навколо футбольного життя, зокрема, київського «Динамо» i нашої нацiональної збiрної вiдтодi, як iз виру спортивного життя вiдiйшов не те що легендарний, а дiйсний член Академiї футбольних наук, тренер Валерiй Лобановський.