У кожного з нас свій Чехов. Мислитель чи сумний П'єро, легковажний романтик або ж невтомний шукач правди, розчарований ловелас і життєлюб до останнього подиху — у своїх творах Антон Павлович умів бути різним... Здавалося, планету під назвою «Чехов» людство вивчило досконально, білих плям на ній уже не залишилося. Але геній — на те він і геній, аби дивувати нескінченну кількість разiв. У виставі Едуарда Митницького «26 кімнат», прем'єрою якої завершував сезон Театр драми і комедії на Лівому березі, Чехов — надривно-тривожний. Хоча спочатку ця історія менше всього обіцяла бути схожою на обвинувачувальний процес, радше — на фривольну мелодраму на кшталт численних багатосерійок мексиканського походження.

Презентували цю подію на «Інтері» гучно і за всіма правилами сучасної розкрутки. Тематичний «задник», заштампований логотипами, гості із закордону, які радо відгукнулися поділитися досвідом, самі ініціатори «Інтершколи» у недешевих костюмах - і це також було неабияким натяком на те, що коли успішні люди, які самі відбулися в житті, щось затівають, то успіх ідеї гарантований автоматично.

Якщо театр починається з вішалки, то театральна кар'єра - з гучного піару. Приблизно такого, який нещодавно створили студенти театрального університету імені Карпенка-Карого. Будучи ще «зеленими» третьокурсниками, які лише спинаються на ноги і так по-дитячому мружаться у променях софітів, вони вже встигли власноруч прорубати вікно у театральний світ.

Симфонія № 8 для голосів соло, хору та оркестру, якою диригуватиме маестро, називається «Пісні швидкоплинності». Для Пендерецького вона особлива. Не тому, що остання - маестро написав її зовсім нещодавно і планує написати ще одну. І не лише через те, що прем'єра її відбулася у Люксембургу минулого року, а головні партії в «Піснях швидкоплинності» виконують титуловані та всесвітньо відомі оперні співаки (Івона Хосса, Агнєшка Рехліс, Томас Багер...)

Допрем'єрний показ диснеївського мультфільму «Тачки» (режисер - Джон Лассетер) у перекладі українською обов'язково увійде в історію вітчизняного прокату. Бо починався він із рішення Кабміну про те, що в українському прокаті мають бути фільми українською мовою.

Терплячість та цілеспрямованість режисера Михайла Іллєнка вражали завжди: як би там скрутно і сутужно не було, скількома б нулями не поповнювався дефiцит бюджету фестивалю, а він усе одно щороку збирав «Відкриту ніч» і відкривав естетській публіці нові імена сучасного українського кіно. Але мрія презентувати «Відкриту ніч» на всю країну, проефіривши її по телебаченню, для Іллєнка довго залишалася недосяжною.

Нехай вас не дивує і не спантеличує своєю назвою «Заповіт цнотливого... бабія» - ви всі прекрасно знаєте цю історію. Ще зі шкільної лави. Так вишукано заанонсували в Російській драмі сюжет про Дон Жуана, неодноразово проексплуатований відомими письменниками та поетами. (Перші, хто спадають на думку,- Пушкін та Леся Українка).

Розпаньканий київський театрал від цьогорічного фестивалю «Київ травневий», чесно кажучи, спершу був не в захваті. Бо звик до зірок, бо такий уже рефлекс у нього виробився: хоч би там що, а Кужельний має вписати в афішу свого фестивалю гучне, впізнаване прізвище. Цього року сталося інакше. З упізнаваних була хіба що Євгенія Симонова, яка відкривала фестиваль своїм бенефісом «Три високі жінки».

Сербія — країна з недалеким радянським минулим. А це означає, що чекати від неї якихось досягнень, скажімо, у галузі культури не доводиться: за аналогією з іншими країнами Східної Європи в часи змін мистецтво приречене на безлике жевріння. Але на зло всім ворогам саме Сербія має всі підстави бути винятком із цього правила. Один лише факт з новітньої історії країни: коли війська НАТО бомбили Белград — у місті знімали вісім (!) фільмів. Днями серби вчергове продемонстрували, що пасувати перед обставинами — це не про них. У Центрі Курбаса відбулася багатогодинна імпреза «Зустріч культур Сербії і України», першим пунктом якої була презентація збірки «Новітня сербська п'єса» в перекладі українською.

Презентація книги «Мій Костя» в Будинку кіно мало була схожа на типову літературну презентацію. Бо сама суть акторська ставить під сумнів будь-які сценарії — душа завжди проб'ється через словесні дороговкази, хтось назве це імпровізацією, а хтось — зайвою емоційністю... Ада Роговцева зібрала в Будинку кіно людей, які хотіли просто вклонитися світлій пам'яті її чоловіка, Костянтина Степанкова. Хтось навчався у Степанкова, ще хтось — знімався разом із Костем Петровичем у якійсь із його 78 картин, а інший колись заходив до нього в гості, де куштував вареники, якi ліпив сам народний артист СРСР та України, і пам'ятає ті гостини досі. Таких набралася повнісінька Червона зала Будинку кіно.