Це сталося рівно за день до піврічного ювілею початку помаранчевої революції. Сотні людей під проводом Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко вийшли на Майдан 22 листопада, а 21 травня вийшла газета «Дзеркало тижня» з матеріалом про те, що, виявляється, днями Президент Ющенко запропонував Прем'єрці Тимошенко подати у відставку. І не наодинці — на людях.

Цього року в день перепоховання Шевченка до Канева прибуло в десятки разів більше людей, ніж завжди. Багатьох на відвідини святої для українців гори надихнув приклад Президента Ющенка, який буває 22 травня на Тарасовій могилі щороку, а цього разу приїхав із візитом уже в ролі глави держави. Вперше в такий знаменний день на Чернечу гору пiшки зійшла разом верхівка української влади — і Президент (він виділявся вишиванкою), і Прем'єр, і Голова Верховної Ради. Тут же вони вголос заявили про свій намір об'єднати на парламентських виборах 2006 року свої політичні сили, а саме — партії «Народний союз «Наша України» (почесним головою якої є Віктор Ющенко), Блоку Юлії Тимошенко та Народної партії (яку очолює Володимир Литвин).

Двом знаним політологам «УМ» поставила два запитання: про загальне враження від перших ста днів роботи нового уряду та про можливий термін перебування Юлії Тимошенко на посаді Прем'єр-міністра.

Завтра, якщо рахувати від 4 лютого, новому Кабінету Міністрів виповнюється рівно сто днів. ЛИШЕ сто днів минуло з того часу, коли Верховна Рада з подачі Президента Ющенка — «була не була» — видала неймовірний кредит довіри Юлії Тимошенко, а Юлія Володимирівна під диктовку ТОГО ж Віктора Андрійовича озвучила з трибуни штат своїх урядових підлеглих. І АЖ десять декад пані Тимошенко, чия заповітна мрія очолити уряд нарешті збулася, бореться в похідних умовах кризово-перехідного часу, працюючи по -надцять годин на добу та часто вдовольняючись сном на розкладачці, яка, виявляється, справді стоїть у кімнаті відпочинку поруч із кабінетом Прем'єрки на сьомому поверсі*.

Проблема стосунків між владою і релігійними інституціями існувала в усі часи. Спокуса одержати підтримку такої впливової сили, як Церква, підштовхувала носіїв влади до пошуку порозуміння з ієрархами. У тих випадках, коли Церква відмовлялася підтримувати стосунки з одіозними правителями, останні вдавалися до примусу. В українській історії гармонія між владою та Церквою спостерігалася хіба що в період раннього середньовіччя. У новий час владні структури, як правило, диктували свою волю релігійним об'єднанням, а то й нищили їх. У радянський час більшовики вдавалися до справжньої атеїстичної вакханалії. Але коли це було вигідно владі, вона використовувала Церкву як політичний інструмент, адже йшлося про контроль над свідомістю людей. А за це можна було заплатити й незначними поступками.
Звивисті віражі української «партії влади» у взаєминах із Православною церквою — від загравання і помпезних архітектурних проектів до неприхованого викручування рук — впадали в око тим більше, чим ближчим був час «ікс» — вибори Президента. «Великі перегони» минули, залишивши по собі не надто приємний відгомін. І вельми попсувавши реноме тієї конфесії, яка вважає себе «канонічною»...

Опозиція інколи дорікає новій владі, що та нібито не має чіткого бачення майбутнього, а відтак — визначених пріоритетів у політиці. Але ця теза говорить не стільки про некомпетентність влади (бо в неї якраз, навпаки, помітні пріоритети — соціальна спрямованість, євроінтеграція тощо), скільки про те, якою важливою є міцна державна стратегія. В ідеалі вона має становити сценарій, за яким розвиватиметься країна і за яким належить рухатися головним «акторам», себто представникам влади. І в міжнародній сфері, і в економіці, і в культурі, та будь у чому.
При Кучмі такої визначеності точно не було. Чого варте хоча б «багатовекторне» метання між Європою та Росією. Леонід Данилович так і не сформулював відповіді на своє «легендарне» питання «Що будувати?», а тому чогось міцного не збудував. Стара влада залишила новій багато боргів. Таким словом — «борги» — директор Національного інституту стратегічних досліджень, народний депутат-«нашоукраїнець» Ігор Гринів називає ті речі, які забрали в українців, або яких їм не дали.

Лідером парламентської виборчої кампанії, яка офіційно ще не почалася, однозначно є партія Президента Ющенка — «Народний союз «Наша Україна», у якій би конфігурації вона не виступала. Дані соціологічного опитування з цього приводу, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» і Київським міжнародним інститутом соціології, оприлюднила позавчора науковий керівник «ДІ» Ірина Бекешкіна.

Днями в Луганську сталася, без перебільшення, політична сенсація: в обласній раді сформувалася пропрезидентська, тобто «помаранчева», більшість. Вона не лише утворилася де-факто, а й засвідчила своє народження в письмовому вигляді: координатор більшості Едуард Дідоренко підписав угоду з головою обласної державної адміністрації Олексієм Даниловим.

Коли революціонери-«нашоукраїнці» стояли на трибуні майдану Незалежності, вони нам здавалися загадковішими, складнішими. Коли ж вони почали говорити, стали схожі на напівінтелігентів, як їх називав Достоєвський.
Така розумна газета, як «Україна молода», надрукувала інтерв'ю з Романом Безсмертним («людей із таким рівнем організаторських здібностей... в українській політиці мало»). Новий вождь із клинцюватою борідкою розповідає про власне бачення «світлого майбутнього».