Закарпаття, як малий Вавилон, — тут і українці, й угорці, і румуни зі словаками і роми з євреями, і ще багато різного люду. Тому і страв у цьому регіоні від представника кожної національності — десятки, що загалом перетворюються на сотні. Зокрема Михайло Міцко, автор книги «Закарпатська кухня», що недавно вийшла друком в Ужгороді, назбирав близько тисячі стародавніх і сучасних рецептів, частиною яких ділиться з читачами «УМ».

Добре смакуватимуть із борщем чи бульйоном коржики зі шкварками. Дрібних вижарених шматочків сала має бути 140 г. Їх змішують із пшеничним борошном (півкіло), смальцем (160 г), жовтками з трьох яєць, розчиненими в невеликій кількості сметани дріжджами (25 г) та дрібкою солі. Усе перемішують і поступово вливають ще 250 г сметани — тісто має бути середньої консистенції і не прилипати до рук. Далі його розкачують на посипаній борошном дошці, складають конвертом і залишають на 15 хвилин. Цей процес повторюють тричі. Насамкінець із тіста завтовшки 2–2,5 см склянкою вичавлюють круглі коржики, на яких ножем роблять «крупну сітку». Виклавши круглячки на змащене деко, вичікують годину–півтори, щоб вони піднялися, змащують збитим яйцем і випікають у гарячій духовці до готовності.

Традиційний український продукт сало має анекдотичний присмак. Бо хіба утримаєшся від усмішки, коли чуєш, наприклад, зізнання зі сцени співаючого ректора Михайла Поплавського: «Сало їм, на салі сплю, бо я так його люблю, от якби ще й салом укривався, то як у маслі б я купався». Проте сало — хоч це і жирно, але смачно, і навіть — якщо в міру — корисно. Бо не тільки в шоколаді є складові, що додають оптимізму та впевненості в тому, що життя прекрасне. Сало — для українців точно — теж має заспокійливо–підбадьорливий ефект. Якщо ви його ще не відчували — значить, не таке чи не так сало та страви з ним куш­тували.

— До проведення перформенсу в 1995 році у галереї «Київ», звідки мене виселяли, я ніколи не думав, що свіже сало зі свині, яку тільки–но закляли, таке тепленьке — таке не смачне. Сало просто голими руками не зробиш: його треба посолити і витримати, сало — це не м’ясо. Це дуже специфічний продукт. Зрештою, всі мої друзі у Східній і Західній Європі ніколи не їдять сало, там його перетоплюють на смалець. Чому сало стало українським національним продуктом? Бо тільки люди, що мають важке життя, можуть уживати важкий продукт без жодних наслідків для здоров’я. Не знаю ні поляків, ні чехів чи словенців, тим паче німців, які вживають сало, — у них життя інше.

Класика української традиційної кухні — запечене порося. Раніше такий кулінарний витвір поставав на столах заможних співвітчизників найчастіше після Великодня: і піст закінчувався, і в господарстві активно з’являлося потомство домашніх свиней. Сьогодні тушку для запікання можна купити у супермаркетах.

Дуже часто інгредієнтами угорських страв є свинина загалом та свиняче сало зокрема. Квінтесенцією угорської кухні й донині є слова з оперети Імре Кальмана: «Якщо м’ясо — то свинина, якщо сало — гострий шпиг». Щоправда, сучасні кулінари, як правило, не зловживають жирними складниками, а лише присмачують салом страви.

Болгарія для українців — трохи не рідний Крим, тільки з трохи іншим берегом Чорного моря. До колись, як жартували раніше, «шістнадцятої радянської республіки» багато хто протоптав відпочинкову стежину: в основному на море влітку , а дехто — й у зимові гори. Тому не один українець сам знає, що таке болгарська кухня. Щоправда, страви відпочинкових зон — лише бліда подоба автентичних. А ми, разом із дружиною мера одного з болгарських міст Ольгою Костовою, пропонуємо приготувати справжні балканські наїдки.

— Серед найпопулярніших між українців болгарських місць відпочинку цього містечка ви не знайдете. Хоча Троян — регіон, де можна набратися сил і здоров’я. Сюди, за 160 км від Софії, можна їхати по чисте гірське повітря і природні екзотичні spa–процедури, приміром, під відкритим небом купатися у мінеральному басейні, де постійна температура води +34 градуси.

Обов’язкові для зимових святкових застіль — перед Різдвом, старим Новим роком та святом Водохреща — кутя та узвар. Розбещені промисловим хлібопекарством, ми забуваємо про головну страву Багатої, Щедрої та Бідної куті — хліб, книші, пироги, які обов’язково з’являлися у наших предків на покуті під образами.

«Лише на перший погляд випікання хліба видається справою важкою, не до виконання в умовах міської квартири, — каже філолог за освітою Ольга Вербенець, яка вела кулінарні програми на Львівському телебаченні й описала свої особисті та народні вміння приготувань у двох книгах. — Найголовніше — мати бажання, добрий настрій без зайвого поспіху та двійко працьовитих рук — і випікання хліба та інших борошняних виробів може стати вашою улюбленою справою».

Хоч за релігійними канонами зараз м’ясниці, у календарі залишаються дні, в які віруючі люди суворо дотримуються посту, — приміром, перед святом Водохреща — на Бідну кутю, 18 січня. Пісні страви, які пропонує Ольга Вербенець, — вишукані та незвичайні, тому можуть порадувати навіть гурманів і стати окрасою будь–якого столу.