Ще дванадцять років тому Юрій Назаренко був надто цікавим журналістам — тоді про цього хлопця із Ніжина на Чернігівщині багато говорили, писали в газетах. Адже він майже 12 років тому встановив кілька рекордів, які навіть занесли до Книги рекордів Гіннесса. Але поступово пристрасті вщухли, і... рекордсмен залишився сам на сам зі своїми проблемами. «Розраховую тільки на себе», — не приховує він. Власне, так було завжди.

У пік лютневих морозів по харківському телебаченню показали просто неймовірний сюжет. На подвір'я в плавках босоніж виходить мужній чоловік, занурюється майже по плечі у величезну кучугуру снігу і дає зрозуміти журналістам, що вже готовий відповісти на всі їхні запитання. Націлені в його бік мікрофони ідеально вловили спокійний тембр голосу, а не очікуване клацання зубів, і довгий філософський трактат на тему єднання людини з природою.
Після такого кадру чомусь здалося, що цей умиротворений характерник серцем уже десь над нами і йому, досконалому, немає ніякого діла до енерговитратної мімікрії навколишнього світу. Але дарма. Як з'ясувалося пізніше, нетутешня личина буддiйського монаха ідеально приховує душу справжнього бунтаря. І, до речі, ніскільки не завадила йому об'їздити всю Україну, написати близько трьохсот пісень, вибороти титул лауреата кількох республіканських конкурсiв бардів, організувати персональні виставки живопису та батику. А ще Ігор Березюк як професійний біолог тривалий час досліджував морські глибини, борознив матросом водну далечінь і понад усе цінує власну свободу. Або точніше — право на повну самореалізацію через пізнання світу й себе самого.

Якщо люди кажуть, «покидало життя», то це і про Юрія Григоровича Перекопського. Таких дідусів у нашій Україні — десятки тисяч, і водночас кожна доля — особлива. Вони пройшли через пекло війни, бачили багато людської підлості й зради, каторжно працювали, а зараз, визнаємо, отримують не надто розкішну пенсію.

...У багатьох безнадійних після зустрічі з Василем Сергійовичем Литвиненком надія з'являлася. Разом iз дружиною Марфою Петрівною вони пригадують тих людей. Військового з Москви, з полікістозом нирок, якого виписали зі шпиталю й порадили спробувати шанс, з'їздити до травника в Україну. Приїхав поганий на вигляд — не жилець. Узяв трави для лікування, а за деякий час повернувся — «справний, хороший», пригадує бабуся Марфа, дякував дуже.

Не менше сеньйора де Венедетта, президента розташованої у Римі Міжнародної академії сучасного мистецтва, здивувався і кореспондент «України молодої», коли в Івано-Франківську на порозі майстерні, що втиснулася у підвал, його зустрів, накульгуючи на обидві ноги, немолодого віку худорлявий чоловік. Де вже тут було повірити, що переді мною — майстер спорту СРСР із силової акробатики, невгамовний винахідник, відомий дизайнер і визнаний світом творець дерев'яної скульптури. Здавалося, що в дідусеві — лиш пучка духу. Аж ні — блакитні, зовсім молоді очі випромінювали задерикувате завзяття. Впевнений у собі погляд господаря заспокоїв: потрапив я за адресою. Хоча дивуватися цього дня довелося ще не раз і не двічі.

Це вже нині, оглядаючись на десятирічний шлях творчого становлення та низку перемог, можна робити певні узагальнення і намагатися зрозуміти передумови успіху. Тоді ж, улітку 1996-го, батьки Віті Орлова були вражені результатами міжнародного конкурсу дитячого мистецтва «Хвиля фантазії», що відбувався у Сочі: хлопчик із провінційної Вінниці, якому не виповнилося ще й шести років, отримав Гран-прі, а голова журі, народний художник Росії В. Малолєтков назвав його новим Пікассо.

Дев'ятирічний Володя Оратовський, вихованець київського дитбудинку «Малятко», та одинадцятирічна Женя Штик, школярка з Павлограда, власними пензлями намалювали собі путівки на Олімпіаду в Турин. А здійснитися цій дитячій мрії допомогла перемога в конкурсі малюнка «Олімпійські фантазії», організованому міжнародною платіжною системою Visa спільно з сімома українськими банками.

Минулого вівторка Микола Андрійович Шмат відзначив свій 66-й день народження, а у п'ятницю цієї непересічної особистості не стало. Його могутній організм витримав свого часу такий інфаркт, що в це відмовлялися вірити навіть світила кардіології. Більше того, останнім часом Андрійович щиро радів, що успішно одужує і таки зможе реалізувати свої задумки.

Вихідні. Околиця міста ніжиться в теплій дрімоті. Надворі мороз, аж скалки скачуть! Тиша... Несподівано бузкові очі світанку розплющилися від якогось шурхотіння. Біля невеличкої каплички, що ніби призупинилася у воротах лікарні, пожвавлення: перші прихожани поспішними кроками бентежать дзвінку морозяну святість.

Так зав'язалося в тісний вузол, що Іван Сподаренко як редактор «Сільських вістей», воював із двома режимами: радянським, компартійним і злочинним кучмівським. А якщо на правду, режими оголошували «хрестовий похід» проти Сподаренка. Він же один «гріх» мав за душею — обороняв правду. А відстоювати правду, — та ще в газеті, публічно, — значить, свідомо іти на Голгофу.