На сцені Театру Франка сьогодні буде зафіксований справжнісінький статевий дисбаланс: у виставі зайнята одна актриса і ледь не вся чоловіча частина трупи («відсидітися» за лаштунками вдалося хіба що Богданові Ступці). Вистава-прецедент називається «Віват, королево!», і ця особливість, запевняє режисер Юрій Кочевенко, не єдиний сюрприз для театралів.

Свій ювілей Національний театр імені Лесі Українки три вечори поспіль відзначав так званим спец-проектом — виставою «Через роки...». Яка, втім, має непогані шанси потрапити і в постійний репертуар Російської драми у ранзі самостійної вистави — саме так сталося з попереднім спецпроектом, спектаклем «І все це було, і все це буде...», яким театр відзначав 75-річчя. Принаймні формат це дозволяє: трішки з «капусника», вокальні номери, сцени з вистав-шлягерів. У цьому спектаклі взяли участь усі актори театру, а «диригував» ним, як і належить, художній керівник Російської драми Михайло Рєзнікович. «Ми назвали цю виставу «Через роки...», — почав Михайло Юрійович. — Пам'ятаєте, «через годы, через расстоянья, ... сердцу ты не скажешь до свиданья...» — ми намагалися вкласти у неї частинку свого серця. І пригадати те, що було десятиліття тому, що було вчора, адже те, що було вчора, сьогодні вже є спогадами».

До свого ювілею «Танки» підійшли у творчому та емоційному всеозброєнні. І нарешті визначилися з датою свого народження. Річ у тім, що офіційним днем народження групи вважається 14 червня 1989 року. Але, порадившись, Фагот та Фоззі вирішили, що реальним стартом творчої кар'єри «Танків» слід вважати осінь 1996 року. «Саме тоді ми пройшли відбірковий тур фестивалю «Червона Рута-97», — пояснив цю дату Фоззі. «І понеслось», — так охарактеризував подальший розвиток подій Фагот. По-друге, до ювілею хлопці задумали цілу акцію під назвою «ТНМК. Десять сезонів». Чому сезонів, а не років? На це питання Фагот відповів так: «Бо ми, все ж таки, хоч і невеличкий, але театр». Що ж, логічно. Сама ж програма включає кілька пунктів, милих серцю справжніх шанувальників «ТНМК».

Андрій Жолдак нині живе у Берліні. Перевіз туди свою родину, віддав дітей до німецької школи, багато і з задоволенням працює, продовжуючи примножувати свою славу одного з наймодніших режисерів Європи. А всього лише два роки тому ми махали йому хустинками, проводжаючи з посади головрежа Харківського театру імені Шевченка і дружно розводили руками з приводу того, що знову не можемо утримати найдостойніших. Але такі, як Жолдак, не забуваються ні через два, ні через більше років. До того ж він і сам не дасть про себе забути: днями епатажний режисер завітав до Києва, де прочитав лекцію на тему «Як убити поганого актора» та заанонсував «Дні сучасного театру», під час яких будуть зіграні останні вистави режисера Жолдака.

Мала сцена Театру імені Франка особисто для мене завжди була своєрідним чорним квадратом. У сенсі того, що саме тут можна розраховувати на несподівану зустріч із, здавалося б, раніше знайомим актором, режисером чи драматургом. І, вживаючись у роль першовідкривача, вкотре дивуватися багатогранності людської натури. У виставі «Дредноути» таких несподіванок було цілих дві: актор Петро Панчук у ролі режисера та актриса Наталка Ярошенко у ролі... актриси.

У гастрольному турі «Соврємєнніка» назва «П'ять вечорів» мала б відігравати подвійну роль. По-перше, це одна із двох вистав, які театр заявив у своїй київській афіші зразка 2006 року. А по-друге, саме стільки повинні були тривати самі гастролі, завершувати які мав творчий вечір художнього керівника театру Галини Волчек. Але Галина Борисівна прихворіла, тому її зустріч із глядачами відклалася на пітора-два місяці — так запевняють організатори гастролей з компанії «Едвайс».

Вечірку-презентацію одного з найочікуваніших фільмів року її розпорядники вирішили «забабахати» в дусі власне «бондіани». Щоправда, у якомусь спрощеному варіанті — всім запрошеним до кінотеатру «Україна» рекомендували одягнутися, як Бонд, або як дівчина Бонда. А от ідею, яка лежала на поверхні, — запустити між публікою акторів у образах Агента 007 та його супутниці — чомусь проігнорували. Мабуть, вона їм видалася занадто банальною...

Прес-конференція на тему «Територія сучасного театру», на яку запросили театр «Ательє 16» та його художній керівник Ігор Талалаєвський, особливою інтригою, чесно кажучи, не вабила. Оскільки розмови про сучасний театр, місце молодих у ньому та страшенно консервативних «худруків» театрів академічних, які не бажають співпрацювати з молодими драматургами та режисерами, точаться постійно.

Про їхні зворушливі стосунки ходили легенди. Він — режисер, вона — музикант, разом — єдине ціле, разом — виняток із правила, яке гласить, що люди творчих професій під одним дахом уживаються вкрай проблематично. Олена Вериківська та Едуард Митницький мали кілька десятків років щасливого шлюбу, і разом із тим кожен з них зробив справді блискучу кар'єру. А коли у 2004-му вона відійшла у Вічність, він ... наче покохав її ще палкіше. Підтримував стосунки з її учнями (Олена Михайлівна викладала в музичному училищі імені Глієра), слідкував за перебігом конкурсу молодих піаністів імені Вериківської... А нещодавно Едуард Маркович (у співавторстві з О. Непосєдовою) презентував книгу спогадів «Леля» — Лелею Олену Михайлівну називали рідні і друзі. Жодним чином не монополізуючи пам'ять про свою дружину, режисер запрошує до спогадів усіх, хто знав Олену Михайлівну. У цій книзі — спогади музикантів Жанни Колодуб, Олега Тимошенка, Михайла Чембержі, актора Володимира Горянського, режисера Олексія Лісовця...

Якщо починати писати про «Молодість» наступного дня після церемонії закриття фестивалю — є величезний ризик скотитися до емоційних епітетів, в яких безславно потоне увесь заготовлений раніше фактаж. Бо атмосфера фестивалю — це справді щось неймовірне, і не капітулювати перед нею здатен хіба що зашкарублий прагматик. А коли перечекати день-другий — десь із підсвідомості починають давати про себе знати нотатки негативного характеру, яких за дев'ять днів кінофоруму назбиралося чимало. Ось за такого вагання і доводиться визначатися з головними тенденціями фестивалю, яких цьогоріч «вималювалося» предостатньо.