Як відомо, результат скандальних дострокових виборів до Тернопільської обласної ради, які відбулися 15 березня, виявився безпрецедентним в історії України — левову частку мандатів здобуло Всеукраїн­ське об’єднання «Свобода». Відтак регіон став для цієї політичної сили своєрідним випробувальним полігоном.

Юрій Луценко зробив ведмежу послугу місту–герою Києву. Через інцидент, який почався на німецькому летовищі, а продовжився в українському парламенті, тимчасова слідча комісія у зловживаннях столичних чиновників так і не виступила цієї п’ятниці у Верховній Раді. Шкода, бо комісії було що сказати.

Учора в мережі інтернет розпочалися віртуальні вибори народних депутатів. Вони проходять за системою відкритих списків. Ця процедура незвична для України, тож потребує роз’яснення та популяризації.

Перед модою на вибори «міс» не встояла навіть фундаменталістська ісламська Саудівська Аравія. Конкурс найкращих жінок там розпочався минулого тижня, але аравійські організатори запозичили у західних «колег» хіба що стать учасниць і дух змагальності.

Перебуваючи в Донецькій області, її колишній «губернатор» і нинішній керманич Партії регіонів Віктор Янукович на прохання журналістів лаконічно прокоментував недавнє рішення Конституційного Суду стосовно строків проведення виборів Президента України. «Я консультувався з юристами, і вони вважають, що ця дата може бути 26 грудня чи 17 січня, — сказав він. — Суто по–людському мій внутрішній стан підказує, що не можна бути цинічними по відношенню до людей, аби на Новий рік, на Різдвяні свята, як кажуть, гнати їх на вибори. Тому я вважаю, що потрібно спершу відсвяткувати новорічні свята, а потім уже вибори...»

Інцидент за участі Юрія Луценка в Німеччині став топ–темою українського політикуму. Він уже вийшов далеко за межі чиновницького або поліцейського скандалу і став вагомим фактором у політиці. Партія регіонів отримала черговий привід для блокування трибуни ВР, а коаліція постала перед дилемою: якщо звинувачення на адресу Луценка підтвердяться, доведеться приймати якесь рішення, можливо, і про відставку.

Невдалий жарт про молдаван, що пролунав нещодавно з вуст Президента Ющенка — людини доволі етичної і толерантної, був, швидше за все, фрейдистсько–політичною обмовкою. Ця обмовка видала достатню поінформованість Президента про клубок інтриг, котрий не припиняють плести довкола найвищої в державі посади як потенційні претенденти на цю посаду, так і деякі політичні еліти сусідньої країни за допомогою наших «посередників». «Молдавськість» ситуації не в тому, що «майдану» в Молдові так і не сталося. Навпаки. Тріскотня московських аналітиків, нібито Росія в Молдові не допустила нового майдану і переграла Румунію, наштовхують на думку про те, що молдавську модель не забаряться накинути й українському політикумові — силами тих персонажів, котрі мотаються до Москви як по свячену воду. І якщо навіть по свіженький пантокрин літають на Алтай, то все одно до пантокрину вони хочуть ще й поживитися з російського інтересу, відповідно, й слугуючи російському інтересові. Так і хочеться вряди–годи закричати: здаючи Україну, вони здаються в полон і самі.
Лояльність молдовського політикуму до Росії відома. Подібний до тиску на Молдову комплексний тиск щодо України Москва застосовувала у значно сильнішому вимірі. І коли Україна епохи Ющенка не просто спромоглася встояти, а й провадити власну політику, нерви у декого почали здавати — і в Україні, і за кордоном. А досвід роботи з Молдовою, яку силами комуністів, через вибори президента в парламенті, досі вдавалося стримати в силовому полі Москви, так і підштовхує Кремль нав’язати подібну політичну модель Україні.
Тим більше що у відверто промосковських кандидатів у президенти України ситуація доволі мало прогнозована.
Усі прекрасно розуміють достатню емоційність та маніпулятивність соціології. Не науки в цілому, а всіляких часткових показників і рейтингів. Наразі респонденти оперують тактичними мотивами при голосуванні, а президентська ж кампанія, як відомо, — стратегічна.