Вперше на етно–тур–фест «Бурштиновий шлях», що традиційно проходить в останні вихідні червня біля райцентру Володимирець, я потрапила минулого року. Їхала туди без особливого ентузіазму — сама ж бо з тих країв, усе там бачила, все знаю. Чим мене тут можна здивувати? Але мій скептицизм розвіявся уже з перших хвилин, коли ступила на фестивальну галявину.

Село Сварицевичі Дубровицького району, що на Рівненщині, майже нічим не відрізняється від сотень інших поліських сіл — тут так само практично все чоловіче населення їздить на заробітки, будуючи та ремонтуючи житло в Пітері чи Москві, а жінки чекають сезону, щоб заробити на чорницях, журавлині, грибах. «У нас жінки такі, що самі і виорють, і заволочать, і сіно згребуть та до хати привезуть, і вся худоба на них», — розповідають тут. Веде до села кілька кілометрів ще повоєнної бруківки, яка дозволяє розвивати швидкість (якщо цінуєш машину) не більше 40 км/г. Але один раз на рік, на Зелені свята, Сварицевичі перетворюються на Мекку для усіх шанувальників автентичного фольклору — в цьому селі, чи не єдиному в Україні, досі побутує праслов’янський обряд Водіння Куста.

24 січня Національний науково–дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії відзначає своє 20–річчя. В затишній залі Будинку вчителя, де колись засідала Центральна Рада, збереться поважна наукова й освітянська громада, прийдуть політики — і нинішні, і ті, хто стояв біля витоків Незалежності України, приїдуть представники поважних університетів та культурних центрів із Тбілісі, Баку, Москви, Франції, Німеччини, Канади, де вивчають українську мову та історію, відомі культурні діячі. От тільки настрій присутніх буде не настільки святковим, як хотілося б — другий рік триває неоголошена війна між колективом інституту та Міністерством освіти, науки, молоді та спорту, якому він підпорядкований.

У неділю, 18 грудня, на Михайлівській площі Києва відбудеться акція під гаслом «Не дай бику вкрасти в тебе Європу!». За планами організаторів, цей захід має наочно продемонструвати і владі, і європейській спільноті прагнення українського народу жити у своїй державі за європейськими стандартами відкритості й демократії. Під час акції буде підбито підсумки символічного референдуму з питань євроінтеграції, що вже другий тиждень триває в соціальних мережах. Опитування, в якому взяли участь більше 5 тисяч респондентів, на цей момент засвідчило: понад 95 відсотків підтримує саме курс на євроінтеграцію

Три місяці тому в селі Біле Дубровицького району сталася страшна трагедія: унаслідок пожежі загинуло 16 пацієнтів районного територіального центру соціального обслуговування інвалідів та літніх людей, більшість iз цих людей не могли самостійно пересуватися, тому й стали легкою здобиччю вогню.

Минулої п’ятниці на розі Хрещатика і Прорізної в Києві відбувалося дійство, організоване рухом «Простір свободи» — кілька десятків людей iз лампадками в руках прийшли вшанувати пам’ять Хрещатика — того, довоєнного, оспіваного поетами і письменниками, зі своїм духом, легендами і знаковими місцями. Хрещатика, який у вересні 1941–го протягом тижня перетворився на руїни, поховавши під уламками будинків кілька тисяч мирних мешканців. Найстрашніше, що це була цілеспрямована акція, організована «своїми», як наочна ілюстрація до проголошеної Сталіним тактики «випаленої землі». Акція, про яку десятки років вважали за краще не згадувати.

Вперше напис «Нобель—Рівне» я побачила років з п’ятнадцять тому в рідній Дубровиці на вікні мікроавтобуса, коли регулярні сполучення між населеними пунктами перейшли в руки приватників і з’явилося багато додаткових маршрутів. Якраз у цей час преса жваво обговорювала чергових лауреатів славнозвісної Нобелівської премії, а ще з’явилася інформація, що один із попередніх нобелянтів, французький фізик Григорій Харпак, народився саме в Дубровиці, яка тоді була під Польщею. Тому звістка про те, що у нас, на Поліссі, в сусідньому Зарічненському районі, є свій Нобель, заінтригувала. Пізніше з’ясувалося, що так називається одне з найбільших поліських озер, а ще — село, яке розташувалося на півострові… просто посеред озера. Весь цей час було нестримне бажання побувати в тих краях, поспілкуватися з «тезками» винахідника динаміту. Однак лише цього року задум вдалося реалізувати.

Дубровицький районний територіальний центр соціального обслуговування населення в селі Біле мав добру репутацію. Незважаючи на те, що на Поліссі, м’яко кажучи, не схвалюють тих людей, які віддають батьків чи родичів у такі заклади, сюди завжди була черга. І не дивно: і харчування непогане, і медичний догляд, і поговорити є з ким. Дехто підопічним центру навіть заздрив.

Ніч на 10 липня все перевернула з ніг на голову. Пожежа за лічені хвилини охопила ще довоєнну, переважно дерев’яну, будівлю і забрала життя шістнадцяти людей. Ще одинадцятеро, серед яких завідувачка центру Тетяна Жарчинська та чергова медсестра Людмила Василевська, потрапили до лікарні з опіками та отруєнням продуктами горіння. Пожежа в селі Біле стала найбільшою за кількістю жертв у новітній історії України.

Два місяці тому президія Національної академії наук України прийняла рішення про передачу музею під егіду Міністерства культури й туризму. На думку науковців, така «реформа» тільки поглибить i без того скрутну ситуацію скансена. «Ми не знаємо, що нас чекає після цієї реорганізації, але є побоювання, що це зроблено спеціально, щоб зосередитися на проведенні на цій території фестивалів та різноманітних ярмарків, що нам постійно рекомендують», — каже директор музею Павло Федака. Тим часом проблем у музею достатньо. Впадають в око зламані крила вітряків, голі крокви, що стирчать з–під солом’яної стріхи, а частина об’єктів музею взагалі відгороджена від відвідувачів застережними червоно–білими стрічками — підходити небезпечно. Це все наслідки того, що вже третій рік не працює урядова програма реставрації унікальних експонатів, без яких найбільший у Європі скансен може з часом перетворитися на суцільну руїну. І складається враження, що саме цього й очікують.

У Радянському Союзі існування будь–якої наукової школи в гуманітарній сфері було неможливим — усе вирішувала лінія партії. В українознавстві тим паче, коли все йшло під грифом «український буржуазний націоналізм». Тому поява на початку 1990–х окремого Інституту українознавства, який за майже 20 років існування виріс до Національного науково–дослідного інституту українознавства, можна сприймати як своєрідний науковий і культурний феномен. Його керівник — доктор філологічних наук, професор Петро Кононенко сьогодні відзначає 80–річчя. Незважаючи на солідний вік, Петро Петрович випромінює енергію, любов і якусь особливу — селянську — мудрість, яка часто допомагала йому обійти гострі кути долі.