У п'ятницю в новому супермаркеті «Буква», який недавно відкрився у третій лінії торговельного центру «Глобус», класик української літератури, найкращий наш дитячий письменник Всеволод Нестайко був присутній на першій у житті власній презентації. «Я відчуваю себе, як дівчина на заручинах, червонію як мак і колупаю піч», — сказав з приводу такої «прем'єри» класик. Видавництво «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» презентувало легендарну, культову — і які там ще слова кажуть у подібних випадках — трилогію Всеволода Зіновійовича «Тореадори з Васюківки», видану і перевидану в нас мільйонними тиражами і все одно улюблену і дефіцитну, перекладену 20 мовами світу, занесену у почесний Андерсенівський список літературних шедеврів для дітей. Звичайно, видавництво по-своєму проілюструвало «Тореадорів», і зробив це відомий корифей Анатолій Василенко — один із найвідоміших художників журналу «Перець», виготовило красиву обкладинку в оранжевих тонах авторства Владислава Єрка, проте директору видавництва Івану Малковичу і цього було мало.

Минулого тижня після кількарічної перерви в «Україні» відбувся сольний концерт Надії Шестак. Програма називалася «Віри, любові — Надія Крутова-Шестак», у ній народна артистка України вперше виступила під подвійним прізвищем (Крутова — це її прізвище за чоловіком) і відзвітувала про те, що відбувалося останні роки в її житті. Після кожної(!) пісні під сценою збиралася черга із 15—20 людей з квітами, привітати колежанку із сольником прийшла майже вся «стара гвардія» української естради — Світлана і Віталій Білоножки, Павло Зібров, Алла Кудлай, Віктор Шпортько, Іво Бобул, Ян Табачник і Тетяна Недєльська, співак-початківець Дмитро Гордон, а в фіналі концерту перед артисткою «вишикувалися» в ряд пишні квіткові кошики від Президента, Голови ВР, Олександра Омельченка, Анатолія Кінаха та кількох фірм із коренем «газ».

Я заборгувала Марії Матіос як мінімум дві рецензії: якраз на ті дві книжки — «Бульварний роман» і «Солодка Даруся», які презентували у п'ятницю в «Українському домі» в рамках Міжнародної виставки-ярмарку «Книжковий сад». Мій борг тягнеться в часі, як неквапливий п'яниця вулицею, не стільки тому, що я лінива і зайнята, а, зізнаюсь чесно, тому, що я не знаю, як підступитися до книг. Про «Бульварний роман» колись при нагоді обов'язково напишу, вже й контекст придумала, а «Солодка Даруся» після презентації ввігнала мене у ще більший розпач. Особливо, коли прочитала підготовлені для преси уривки з відгуків у інших ЗМІ. Якщо раніше я просто довго підбирала слова до того цунамі думок і почуттів, які збурила «Даруся», то тепер змагатися в красномовстві зі своїми колегами, а тим паче з письменниками, які на презентації майже в один голос визнали, що кращого роману за останні років 20 в українській літературі не було, — повне безглуздя. Тому я й вдамся до їхньої допомоги.

Те, що зробила Руслана для України позаминулої неділі, вже досить довгий час робить і письменник Андрій Курков. Тільки він пише російською мовою і проводить презентації своїх перекладних книжок в Іспанії, США, Франції, Німеччині, Голландії, Китаї без патріотичних екзальтацій, тому в Києві до Куркова ставляться... спокійно, ніби кожний другий український письменник має свої книжки в американських списках бестселерів. Найбільшу популярність у світі Андрію приніс роман «Пікнік на льоду» — про пінгвіна Мішу, він став локомотивом, за яким паровозиком проїхали на світовий книжковий ринок інші романи українського літератора. Кілька років тому німецькі кінематографісти пропонували екранізувати «Пікнік», але вони хотіли зробити з нього love-story, а автор відмовився. І ось тиждень тому в Цюріху була підписана остаточна угода, над якою близько року билися англійські юристи, котрі захищають інтереси британської студії «Апокаліпсис фільм» (копродюсер фільму «Гаррі Поттер і філософський камінь»), і швейцарські, що представляють інтереси Андрія Куркова, про початок виробництва кінофільму за романом «Пікнік на льоду».

Знаєте, скільки зрілих музикантів, які в минулому були королями танцмайданчиків, оркестрів, крутих ресторанів, рок-груп, незадоволені новим музичним поколінням і новою музикою? Їм, часто небезпідставно, здається, що молодняк пішов не той, жадібний до швидких грошей, але непрофесійний, що нинішнім «звьоздам» не вистачає освіти і музичної культури, що вони кричать замість співати і бринькають замість того, щоб грати. Але розмови музичних зубрів на кухні залишаються розмовами. Що далі? Далі вони йдуть по домівках і слухають музику своєї молодості, своїх кумирів. А який вихід, скажете ви. Грати самим. Так і вчинили п'ятеро досвідчених київських музикантів, у 2001 році організувавши групу Rockin' wolves і розпочавши з нею похід по тих закладах, де живу музику подають як основну страву, а на гарнір — уже всякі коктейлі, більярди, фешн-канал і бурітос. Рок-н-рольні вовки (так перекладаються Rocin' wolves) Сергій Рибалкін, Григорій Махно, Іван Давиденко, Валерій Латанюк і фронтмен Олег Мінов «узяли» публіку тим, що співали рок-н-рольну класику, ремікси хітів 50-60-х років, намагаючись максимально реконструювати ту манеру виконання і той драйв.

Третій день триває в «Українському домі» у Києві ІV Міжнародна виставка-ярмарок «Книжковий сад-2004». Як сказав один зі співорганізаторів акції, голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж, з кожним роком виставка зростає кількісно і якісно, на цьому «Книжковому саду» заявлено 227 учасників. Напозір усе виглядає значно скромніше і песимістичніше, в тому числі й кількість учасників: у порівнянні з минулими виставками їх, здається, стало менше. До того ж від участі у цьогорічному «Саду» відмовилися деякі приватні видавництва, оскільки ціну за оренду бокса для державних і недержавних видавництв виставили різну. Директор «Українзала, що різниця несуттєва, приватні мали заплатити на 60 грн. за квадратний метр більше, ніж державні, а бокс займає 4 метри.

На рівні сюжету інформація про те, що одна молода режисерка відкопала якогось сільського вчителя, котрий в себе на Черкащині знімає художні фільми, гуляла в навколокіношних колах. Прикольно! Ілюстрація старої істини, що світ тримається на диваках. Уява малювала трохи схибленого фанатика, схожого на філософа Фабіяна із «Вавилону ХХ», над яким посміюються односельці і на якого моляться діти. Правда, уточнення, що фільм зніматиме Ганна Яровенко, молода, але «міцно відома» режисерка, яка вже три роки успішно знімає документальне кіно в Москві, налаштовувало на хороший результат. І ось у Будинку кіно презентують фільм Ганни Яровенко «Кіноманія» і фільм її героя Владислава Чабанюка «Ойра». Усі прем'єрні ритуали виглядають сьогодні майже сентиментально через крайню нерегулярність таких акцій. Як завжди, виходить знімальна група, як завжди, кінокритик Сергій Тримбач каже вступне слово, як завжди квіти режисеру, як завжди хвилююче слово «винуватця» події. А тут — дві знімальні групи, два режисери, звичайні сільські жителі в ролі акторів, дружба-фройндшафт між знімальними групами на грунті спільної любові до кінематографа. Ось приклад: водій київської групи дядя Коля дуже переконливо зіграв військового пристава в картині «Ойра».

У травні якось рвучко, рвійно, запоєм хочеться находитися в театр, мертвий літній сезон чомусь навіть тривогу навіває своєю безафішною, нетеатральною перспективою. І міжнародний театральний фестиваль міст-побратимів «Київ травневий», який цього року пройде вже вшосте, ніби покликаний цю театральну спрагу, навіяну страхом літнього вакууму, наситити. Керівник фестивалю Олексій Кужельний на прес-конференції, присвяченій «Києву травневому», заявив, що в цьому році фестиваль змінює орієнтацію, себто відмовляється від погоні за гучними іменами, але якісне видовище гарантує.

Те, про що так довго жартували журналісти і політики, збувається. «Коли, — писали прогресивні ЗМІ, — буде Рік України в Україні нарешті?» Дожартувалися. З 5 по 10 квітня в Києві, у Будинку кіно, пройде Тиждень українського кіно. Тепер друга частина журналістів починає допитуватися: як це може бути, щоб у своїй країні своє кіно показували лише один тиждень на рік (на 12 років, між іншим)? Як би двозначно не виглядала ця подія мовою протоколу та етикету, українському кіно не до жартів — у прокаті сьогодні не можна побачити жодної вітчизняної стрічки, та й ті, хто бачать ці нечисленні прем'єри «в обмеженому прокаті» (афоризм директора кіностудії імені Довженка Віктора Приходька) — на кіностудії, в Мінкульті чи в Будинку кіно, мають вибирати в рецензіях між патріотизмом і професіоналізмом.

Простіше сказати, що кіно в Україні закінчилося в ХХ столітті, що сучасне — слабке і недолуге, пенсіонери вже не можуть, а молоді ще не вміють знiмати кiно, і піти в наворочений кінотеатр «Україна» на американську ліричну комедію. Що більшість і робить. Але є в державі люди, яким платять гроші за те, щоб вони, попри все, на згарищі, в умовах ніякої державної культурної доктрини розвивали кіно. До 2003 року 7 років поспіль кіногалуззю в Міністерстві культури і мистецтв керувала Ганна Павлівна Чміль, її апетитно «з'їла» група товаришів-кінематографістів, на її місце прийшов кандидат мистецтвознавства з дипломом режисера кіно і телебачення КДІТМ ім. Карпенка-Карого, із знаним у кінематографічних колах прізвищем — Тимофій Кохан. Тимофій Григорович каже, що поки він керував у цьому ж Міністерстві управлінням міжнародного співробітництва та протоколу, його весь час називали наступником Чміль, так воно і вийшло, бо «державний чиновник — є державний чиновник: дали доручення — виконуй». При цьому Тимофій Григорович у міністерстві ще курирує питання міжнародного співробітництва та зарубіжних зв'язків, культури етносів України та української діаспори.