Знаєте, скільки зрілих музикантів, які в минулому були королями танцмайданчиків, оркестрів, крутих ресторанів, рок-груп, незадоволені новим музичним поколінням і новою музикою? Їм, часто небезпідставно, здається, що молодняк пішов не той, жадібний до швидких грошей, але непрофесійний, що нинішнім «звьоздам» не вистачає освіти і музичної культури, що вони кричать замість співати і бринькають замість того, щоб грати. Але розмови музичних зубрів на кухні залишаються розмовами. Що далі? Далі вони йдуть по домівках і слухають музику своєї молодості, своїх кумирів. А який вихід, скажете ви. Грати самим. Так і вчинили п'ятеро досвідчених київських музикантів, у 2001 році організувавши групу Rockin' wolves і розпочавши з нею похід по тих закладах, де живу музику подають як основну страву, а на гарнір — уже всякі коктейлі, більярди, фешн-канал і бурітос. Рок-н-рольні вовки (так перекладаються Rocin' wolves) Сергій Рибалкін, Григорій Махно, Іван Давиденко, Валерій Латанюк і фронтмен Олег Мінов «узяли» публіку тим, що співали рок-н-рольну класику, ремікси хітів 50-60-х років, намагаючись максимально реконструювати ту манеру виконання і той драйв.
Недавно в арт-клубі «44» Rockin' wolves презентували свій перший альбом, у який увійшли 10 класичних рок-н-ролів Елвіса Преслі, Чака Беррі, Джеррі Лі Левіса. «Чесних», «живих» музикантів прийшла привітати солістка гурту Uniti Гайтана, яка подарувала кожному музиканту по жовтому тюльпану, а Івану Давиденку — аж цілий букет, і запитала у музикантів, як у них із постійними супутниками рок-н-ролу — сексом і наркотиками. Справжній рок-н-рольний вовк Григорій Махно, який брав участь ще в першому рок-фестивалі у Києві в 1967 році, політкоректно «з'їхав», мовляв, музика для нас і є наркотик. За шинквасом підтанцьовував із гальбою пива відомий український дизайнер Олександр Гапчук, по його загадковому виразу обличчя важко було зрозуміти, від чого він отримує більше задоволення — від драйвової музики чи від споглядання свого рожевого костюма на Олегові Мінову.
Наступний альбом рок-вовки зібралися записати свій власний, аби був і «рідний» репертуар. До речі, на всі «чужі» пісні музиканти отримали дозвіл від їх власників. Як сказав Олег Мінов, це насправді коштує зовсім недорого і на весь процес легалізації репертуару пішов рік.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
